Ніхто не сміятиметься

Страница 4 из 10

Милан Кундера

— Я не розумію вас, — повторив чоловічок ще раз, цього разу рішучіше.

Я прибрав лагідний, майже дружній тон. — Знаєте що, пане Затурецький, я не звинувачую вас. Я ганяю за жінками так само, і я вас розумію. На вашому місці я теж спробував би спокусити таку гарну дівчину, якби я опинився з нею сам у квартирі і якби вона була голою під чоловічим дощовиком.

— Це образа! — зблід чоловічок.

— Ні, це правда, пане Затурецький.

— Це та пані сказала вам таке?

— В неї немає таємниць від мене.

— Товаришу асистенте, це образа! Я одружений чоловік. Я маю жінку! Я маю дітей! — Чоловічок зробив крок уперед, так що я мусів трохи відступити.

— Тим гірше, пане Затурецький.

— Що ви маєте на увазі, тим гірше?

— Я думаю, що коли ви одружені, це додатково обтяжує вас.

— Заберіть свої слова назад! — сказав пан Затурецький погрозливо.

— Ну, гаразд, — поступився я, — подружній стан не завжди є обтяжлива обставина для бабія. Часом він може, навпаки, полегшувати провину. Але це не становить ніякої різниці. Я вже сказав вам, що я не серджуся і розумію вас добре. Лише однієї речі я не розумію. Як ви можете й далі хотіти рецензії від чоловіка, чию дружину ви пробували спокусити?

— Товаришу асистенте! Цієї рецензії хоче д-р Каловсек, редактор журналу Академії Наук "Мистецька думка". І ви мусите написати ту рецензію!

— Рецензія або дружина. Ви не можете жадати обох.

— Що це за поведінка, товаришу! — закричав на мене пан Затурецький в розпачливому гніві.

Чудернацьким було те, що я раптом відчув, ніби пан Затурецький справді хотів спокусити Клару. Закипаючи від гніву, я закричав: — І ви маєте зухвальство робити мені завваги? Ви, що повинні були б доземно вибачитися переді мною в присутності моєї секретарки?

Я повернувся спиною до пана Затурецького і, зніяковілий, він потупцював геть.

— Ну, ось, — зідхнув я з полегшею, як генерал після переможного закінчення тяжкої кампанії, і сказав пані Марії: — Мабуть, він уже не хотітиме, щоб я писав ту рецензію?

Пані Марія посміхалася і по хвилині несміливо спитала: — А чому ви, пане Клімо, не хочете написати цю рецензію?

— Тому, дорога пані Марійко, що його писання є жахливе лайно.

— Тоді чому ви не напишете в своїй рецензії, що це лайно?

— Нащо це писати? Чому я мушу антагонізувати людей? — та ледве я сказав це, як усвідомив, що пан Затурецький все одно вже міг ворог і що мої зусилля не писати рецензії були безцільні й абсурдні — одначе, на жаль, я нічого не міг зробити, щоб або припинити їх, або відкликати.

Пані Марія дивилася на мене з поблажливою посмішкою, як жінки дивляться на витівки дітей; тоді відчинилися двері, і в них з'явився пан Затурецький з піднесеною рукою.

— Не мені! Це вам доведеться вибачатися! — вигукнув він тремтячим голосом і знову зник.

7

Не пам'ятаю, коли саме, може того самого дня, а може кілька днів пізніше, ми знайшли у моїй поштовій скриньці коверта без адреси.

Всередині був лист, написаний незґрабним, майже примітивним письмом:

Вельмишановна!

З'явіться в моєму домі в неділю в справі образи мого чоловіка. Я буду вдома ввесь день. Якщо ви не з'явитеся, я буду змушена вжити заходів. Анна Затурецька, Прага 3, Далімілова вул. 14.

Клара перелякалася і почала щось говорити про те, що я винен. Я махнув рукою, заявивши, що сенс життя — розважатися життям, а якщо життя надто ліниве для цього, тоді не лишається нічого іншого, як трохи підштовхнути його. Людина мусить постійно сідлати події, ці швидкі коні, без яких вона тягла б свої ноги в поросі, як утомлений топчій. Коли Клара сказала, що вона не хоче сідлати ніяких подій, я запевнив її, що вона ніколи вже не зустріне пана або пані Затурецьких і що з подією, в сідло якої я скочив, я жартома впораюся сам.

Вранці, коли ми виходили з дому, нас зупинив двірник. Двірник не був ворогом. Передбачливо, я якось підкупив його п'ятдесяткороновим папірцем, і до цього часу я жив у приємному переконанні, що він навчився нічого не знати про мене і не додавав оливи до вогню, який мої вороги в будинку тримали горючим.

— Якісь двоє були тут учора, хотіли вас побачити, — сказав він.

— Які двоє?

— Такий малий з жінкою.

— Яка на вигляд та жінка?

— На дві голови вища. Жахливо енерґійна. Жінка з характером. Вона про все питала.

Він повернувся до Клари: — Найбільше про вас. Хто ви така і як ваше ім'я.

— Ради Бога, що ви сказали їй? — вигукнула Клара.

— Що я міг сказати? Як я можу знати, хто приходить до пана Кліми? Я сказав їй, що кожного вечора приходить якась інша особа.

— Чудово! — зареготав я і витягнув з кишені десять корон. — Кажіть так і далі.

— Не бійся, — сказав я пізніше Кларі, — ти не підеш нікуди в неділю, і ніхто не знайде тебе.

І надійшла неділя, і за неділею понеділок, вівторок, середа; нічого не траплялося. — Бачиш, — сказав я Кларі.

Але тоді надійшов четвер. Я давав студентам свою звичайну таємну лекцію про те, як гарячково і в якій атмосфері безкорисливої товариськости молоді фовісти звільняли колір з його давнішої імпресіоністичної описовости, коли пані Марія відчинила двері і прошепотіла до мене: — Тут прийшла жінка того Затурецького. — Але мене тут немає, — сказав я, — покажіть їй розклад! Але пані Марія похитала головою. — Я сказала їй, що вас нема, але вона заглянула до вашої кімнати й побачила ваш дощовик на вішалці. Саме тоді там проходив доцент Зелений і запевнив її, що то ваш. Тепер вона сидить у коридорі й чекає.

Якби доля переслідувала мене систематичніше, можливо, що я б опанував ситуацію. Глухий кут — ось де я опинився. Я звернувся до свого улюбленого студента:

— Будь ласка, зробіть мені невелику послугу. Побіжіть у моє бюро, вдягніть мого дощовика і вийдіть у ньому з будинку. Там одна жінка намагатиметься ствердити, що ви — це я, а вашим завданням буде не пристати на це ні за яку ціну.

Студент пішов і за якої чверть години повернувся. Він сказав мені, що місію виконано, повітря було чисте, і жінки не було вже в будинку.

Отже, цього разу я виграв.

Але настала п'ятниця, і по полудні Клара повернулася з роботи, вся тремтячи.

Ввічливий пан, що приймав клієнток у гарному сальоні ательє мод, несподівано відчинив двері до робочої кімнати, де разом з п'ятнадцятьма іншими кравчихами сиділа при швацькій машині і моя Клара, і гукнув: — Чи котра з вас мешкає на вулиці Пушкіна, число 5?