На нещастя, ректор був.
Пан Затурецький постукав у його двері й зайшов. За десять хвилин він повернувся до бюра пані Марії й почав домагатися моєї адреси.
— Скальнікова вулиця, число двадцять, у Літомишлі, — сказала пані Марія.
— Як у Літомишлі?
У Празі пан Кліма має тільки тимчасову адресу і він не бажає її нікому давати...
— Я прошу вас дати мені празьку адресу асистента Кліми, — вигукував тремтячим голосом чоловічок.
Пані Марія втратила розважність. Вона дала йому адресу мого піддашшя, мого бідного, малого сховка, мого солодкого лігвища, в якому я мав бути зловлений.
5
Так, моя постійна адреса в Літомишлі; там у мене мати, друзі й спогади про мого батька; я втікаю з Праги при кожній нагоді і студіюю й пишу вдома, в малому материному мешканні. І так вийшло, що своїм постійним місцем проживання я подавав квартиру моєї матері; в Празі я не подбав дістати відповідного неподружнього помешкання, як це належало б, а піднаймав у Вршовицях мале, цілковито приватне піддашшя, існування якого я приховував, як міг. Я не згадував його ніде, уже хоча б для того, щоб запобігти непотрібним зустрічам між небажаними гістьми й різними моїми проминальними співмешканками або відвідувачками, склад яких, признаюся, був часом строкатий аж до непроглядности.
Саме з цих причин я не користався найкращою репутацією в будинку. Поза тим під час моїх виїздів до Літомишлю я кілька разів позичав свою кімнату друзям, що розважались там аж занадто добре і не давали нікому в будинку ні на хвилинку заплющити очі. Все це обурювало деяких мешканців, і вони вели проти мене тиху війну. Часом це спричинялося до того, що мешканевий комітет висловлював про мене неприхильні зауваження і навіть подавали на мене скаргу до управи будинку.
На той час, що про нього оповідаю, видалося, що Кларі було незручно діставатися до праці з такої віддалі як Челаковичі, і вона почала ночувати в мене. Спершу вона лишалася з побоюваннями і порядком винятку, потім вона лишила в мене одну сукню, потім кілька; за короткий час мої два костюми були втиснуті в кут одягової шафи, і моя мала кімнатка перетворилася на жіночу туалетну.
Мені подобалася Клара; вона була вродливою; мені було приємно, що люди повертали голови, коли ми йшли разом; вона була щонайменше на тринадцять років молодша, що збільшувало студентську повагу до мене; я мав тисячу причин добре дбати за неї. Але я не хотів унаявнювати, що вона живе в мене. Я боявся чуток і пліткувань про нас у будинку; я боявся, щоб хтонебудь не став нападати на мого доброго старого господаря, який жив більшу частину року поза Прагою, не був улізливий і не вважав на мене; я боявся, щоб одного дня він не прийшов до мене, з тяжким серцем, попросити мене відіслати молоду панну геть заради його доброго імени.
Кларі суворо наказано не відчиняти дверей нікому.
Одного дня вона була сама вдома. Це був соняшний день, і було досить душно на піддашші. Тому вона розкошувала гола в мене на канапі, зайнята розгляданням стелі.
Коли раптом почулося гупання в двері.
У цьому не було нічого, щоб тривожитися. У мене не було дзвінка і кожен, хто приходив, мусів стукати. Отож Клара не збиралася турбуватися цим гуком і не переривала розглядання стелі. Але гупання не припинялося; навпаки, воно тривало з спокійною, але невідступною наполегливістю. Клара почала нервуватися. Вона почала уявляти чоловіка, що стояв за дверима, чоловіка, який поволі й багатозначно перевертає відлоги свого піджака і який потім штовхає її, домагаючися довідатися, чому вона не відчиняла дверей, що вона приховує і чи вона тут приписана. Почуття винуватости охопило її; вона відірвала погляд від стелі й швидко розглядалася, де вона поклала своє вбрання. Але гупання лунало так настирливо, що в замішанні вона не спромоглася знайти нічого іншого, крім мого дощовика. Вона накинула його на себе й відчинила двері.
Замість чортівської, допитливої фізіономії, вона побачила чоловічка, який уклонився: "Чи пан Кліма вдома?". — "Ні, його нема". — "Яка шкода", — сказав чоловічок і вибачився за те, що турбує її. "Справа в тому, що пан Кліма мав написати рецензію на мене. Він обіцяв мені, і це вже спішне. Якби ви мені дозволили, я б хоч лишив йому записку".
Клара дала йому папір і олівця, і ввечорі я читав, що доля статті про Міколаша Алеша була виключно в моїх руках і що пан Затурецький з найбільшою повагою чекає на мою рецензію і старатиметься побачитися зі мною в університеті.
6
Наступного дня пані Марія розповіла мені, як пан Затурецький погрожував їй, як кричав і як ходив скаржитися на неї; її голос тремтів, і вона ледве стримувала сльози; я розлютився. Я усвідомив, що секретарка, яка до цього часу сміялася з моєї гри в хованки (хоча я заклався б на що завгодно, що вона робила те, що робила, радше з доброти до мене, ніж для розваги), тепер почувала себе ображеною і, звісно, вбачала в мені причину своїх неприємностей. Коли я ще додав до цього викриття мого піддашшя, десятихвилинне гупання в двері і Кларин переляк — мій гнів дійшов до шалу.
Коли я отак ходив туди й сюди в канцелярії пані Марії, кусав губи, закипав з люті й думав про помсту, відчиняються двері й з'являється в них пан Затурецький.
Відблиск радости спалахнув на його лиці, коли він побачив мене. Він уклонився й привітався. Він прийшов трохи передчасно, прийшов раніш, ніж я спромігся надумати якусь помсту.
Він спитав, чи я одержав учора його записку.
Я мовчав.
Він повторив своє запитання.
— Одержав, — відповідаю я.
— І чи будете ви ласкаві написати рецензію?
Я дивився на нього, як він стояв переді мною; хоровитий, наполегливий, благальний; я бачив вертикальну зморшку — вириту на його чолі, лінію єдиної пристрасти — я приглянувся до цієї лінії і усвідомив, що це була пряма лінія, визначена двома точками: моєю рецензією і його статтею; що попри цю маніякальну пряму лінію нічого, крім святого аскетизму, не існує в його житті; і тоді злостивий трюк виник у мене в думці.
— Я сподіваюся, ви розумієте, що я не можу говорити з вами після вчорашнього, — сказав я.
— Я вас не розумію.
— Не прикидайтеся. Вона розповіла мені про все. Зайво з вашого боку заперечувати.