Ні життя ні смерть

Страница 9 из 11

Александр Беляев

Нарешті, у найглибшому місці шахти, за крутим поворотом, стояла рівномірна холодна температура. Тут ми знайшли тільки три тіла. Дуже обережно спробували оживити їх. І нам пощастило. Першим ожив відомий астроном Едуард Леслі, загибель якого оплакував весь учений світ, другим — поет Мере і третім Бенджамін Джонсон, якого я щойно привіз сюди на літаку... Якщо моїх слів недостатньо, на підтвердження їх я можу дати незаперечні докази. Я скінчив.

Усі сиділи мовчки, приголомшені почутим. Нарешті, Джонсон тяжко зітхнув і докірливо звернувся до Крукса:

— Виходить, я проспав сімдесят три роки? Чого ж ви не сказали мені про це зразу?

— Любий мій, я оберігав вас від надто сильного потрясіння після пробудження.

— Сімдесят три роки!.. — в роздумі промовив Джонсон. — Який же у нас тепер рік?

— Серпень тисяча дев'ятсот дев'яносто восьмого року.

— Тоді мені було двадцять п'ять років. Отож тепер мені дев'яносто вісім...

— Але ж біологічно вам лишилось двадцять п'ять, — відповів Крукс, — тому що всі ваші життєві процеси було припинено, поки ви лежали в стані анабіозу.

— А Фредеріка, Фредеріка!.. — тужно вигукнув Джонсон.

— Гай-гай, її давно нема! — сказав Крукс.

— Мати моя вмерла вже тридцять років тому, — проскрипів старий.

— Оце так дивина! — вигукнув другий Бенджамін Джонсон. І, звертаючись до першого, додав: — Виходить, ви мій дідусь! Ви молодший за мене, а у вас сімдесятип'ятилітній син!

Джонсону здалося, що він марить. Бідолаха провів долонею по лобі.

— Так... син! Самуель! Мій маленький Самуель — оцей старик! Фредеріки нема... Ви — мій внук, — повернувся він до свого тезка Бенджаміна, — а та жінка і дитина?..

— Моя дружина і син... — Ваш син... Отже, мій правнук! Він у такому самому віці, в якому я залишив мого маленького Самуеля!

Свідомість Джонсона відмовлялася сприймати, що цей немічний старик — його син. Старик син теж не міг визнати молодого, у розквіті сил, двадцятип'ятилітнього юнака — своїм батьком...

Вони сиділи збентежені, мовчки, ніяково дивлячись один на одного...

8. АГАСФЕР

Минуло майже два місяці після того, як Джонсон повернувся до життя.

Якось в холодний, вітряний вересневий день він грався в саду з своїм правнуком Георгом. Гра полягала в тому, що хлопчик сідав у маленьку літальну машину — авієтку — з автоматичним керуванням. Джонсон настроював апарат керування, пускав мотор, і хлопчик, голосно викрикуючи від захоплення, літав круг саду на висоті трьох метрів од землі. Зробивши декілька кіл, апарат плавно опускався на заздалегідь визначене місце.

Джонсон довго не міг звикнути до цієї нової дитячої забави, бо за його часів її не знали. Він непокоївся, що з механізмом може щось трапитись і дитина впаде й розіб'ється. Проте літальний апарат діяв бездоганно.

"Посадити дитину на велосипед колись нам здавалося теж небезпечним", — думав Джонсон, стежачи за правнуком, що літав в авієтці.

Зненацька рвучкий порив вітру кинув авієтку вбік. Механічне керування одразу ж відрегулювало порушену рівновагу, але вітер заніс апарат. Авієтка, змінивши напрям польоту, налетіла на яблуню і застряла у вітах дерева.

Хлопчик злякано закричав. Джонсон, не менше злякавшись, кинувся на допомогу правнукові. Він швиденько видерся на яблуню і почав знімати маленького Георга.

— Скільки раз я вам казав, щоб ви не літали в саду, — раптом почув Джонсон голос свого сина Самуеля.

Старий стояв на ґанку і гнівно махав кулаком.

— Є, здається, майданчик для польотів, так ні, неодмінно треба в саду! Неслухи! Прямо біда з цими хлопчиськами. Ось поламайте мені яблуню, я ж вам дам!..

Джонсона обурив цей старечий егоїзм. Син Самуель дуже любив печені яблука і більше тривожився за яблуні, ніж за життя внука.

— Ну, ти не забувайся! — кинув Джонсон синові. — Цей сад я посадив, коли тебе ще й на світі не було. І погримуй на кого-небудь іншого. Не забувай, що я твій батько!

— Що з того, що батько? — буркнув старий. — Така моя доля, що в мене батько — хлопчисько! Ти мені в онуки годишся! Старших слухатися треба! — повчально закінчив він.

— Батьків треба слухатись! — не вгавав Джонсон, спускаючи правнука на землю. — А, крім того, я і старший за тебе. Мені дев'яносто вісім років!

Маленький Георг побіг у хату до матері. Старий ще трохи постояв, поворушив губами, потім сердито махнув рукою і теж пішов.

Джонсон одвіз авієтку у велику садову альтанку, що правила за ангар, і там стомлено сів на ослін серед лопат і граблів.

Він почував себе самотнім...

Із стариком сином не ладив. Двадцятип'ятилітній батько і сімдесятип'ятилітній син — це безглузде співвідношення років стало перепоною між ними. Хоч як напружував Джонсон свою уяву, не міг зв'язати воєдино два образи: дворічного Самуеля і цього немічного старика.

Найближче Джонсон зійшовся з правнуком Георгом. Юність вічна. Дух нового часу ще не наклав на Георга свого відбитка. Дитина в такому віці, як Георг, радіє і сонячному променю, і ласкавій усмішці, і червоному яблуку так само, як раділи діти тисячі років тому. До того ж і обличчям він скидався на його маленького сина Самуеля. Мати Георга, Елен, теж чимось трохи була схожа на Фредеріку, і Джонсон не раз спиняв на ній тужливий і ніжний погляд. Та в очах Елен, що дивилася на нього, прозирала тільки жалість, змішана з цікавістю і страхом, — начебто він був виходцем з того світу.

А її чоловік, онук Джонсона, теж Бенджамін Джонсон, був далекий йому, як і всі люди цього нового, чужого йому покоління.

Джонсон уперше відчув владу часу, владу століття. Так само як мешканцеві долин важко дихати розрідженим гірським повітрям, Джонсону, що жив у першій чверті двадцятого століття, трудно було пристосуватися до умов життя кінця цього століття.

Зовні все не так дуже й змінилось, як можна було припускати.

Щоправда, Лондон розрісся на багато миль в ширину і піднявся вгору тисячами хмарочосів.

Повітряне сполучення стало основним способом пересування. А в містах екіпажі було замінено рухомими дорогами.

В містах стало тихше і чистіше. Перестали диміти труби фабрик і заводів. Техніка створила нові способи добування енергії.

Зате в суспільному житті і в побуті сталися великі зміни.