Джонсон повагом підійшов і привітався. Молода жінка вичікувально дивилася на нього.
— Даруйте, я, здається, злякав вашого сина! — сказав він, приглядаючись до хлопчика і дивуючись, що той так схожий на Самуеля. — Фредеріка дома?
— Яка Фредеріка? — не зрозуміла жінка.
— Фредеріка Джонсон, моя дружина!
— А ви не помилились адресою? Тут немає Фредеріки... — відповіла жінка.
— Отакої! Добре діло! Щоб я помилився в адресі власного дому!
— Вашого дому?..
— А чийого ж? — Джонсона почала дратувати ця дурна жінка.
На дорозі будиночка з'явився чоловік років тридцяти трьох, якого, очевидно, зацікавив гомін голосів.
— У чому справа, Елен? — спитав він, стоячи на сходинці ганку і попихкуючи коротенькою люлькою.
— А в тому, — втрутився Джонсон, — що за час, поки мене не було дома, тут, очевидно, сталися якісь зміни... В моєму домі оселились інші...
— У вашому домі? — глузливо перепитав молодик, що стояв на ганку.
— Так, у моєму домі! — відповів Джонсон, махнувши рукою на свій котедж.
— З ким же я маю честь говорити? — поцікавився чоловік.
— Я Бенджамін Джонсон!
— Бенджамін Джонсон? — розсміявся молодик. — Чуєш, Елен? — звернувся він до жінки. — Ще один Бенджамін Джонсон — власник цього котеджу!
— Дозвольте вас запевнити, — підходячи, раптом втрутився в розмову Крукс, — що перед вами справді Бенджамін Джонсон, — і він вказав на Джонсона рукою.
— Це стає цікавим. І свідка з собою притяг! Тільки дозвольте і вам сказати, що ваш жарт невдалий. Тридцять три роки я був Бенджаміном Джонсоном, народився в цьому будинку і є його власником, а тепер ви хочете мене переконати, що власник будинку Бенджамін Джонсон — оцей юнак.
— Я не тільки хочу, а й сподіваюсь переконати вас у цьому, коли ви дозволите зайти до вас і пояснити деякі обставини, яких ви, очевидно, не знаєте.
Крукс говорив так переконливо, що чоловік, подумавши трохи, запросив його і Джонсона до господи.
З хвилюванням увійшов Джонсон у свій дім, який залишив так недавно. Він ще сподівався побачити на звичному місці, біля каміна, Фредеріку і сина, що грається коло її ніг на підлозі. Та їх там не було...
З жадібною цікавістю Джонсон окинув поглядом кімнату, в якій провів стільки радісних і гірких хвилин.
Усі меблі були чужі йому.
Тільки під каміном ще висіли розмальовані тарілки єлизаветинських часів — фамільна дорогоцінність Джонсонів.
А біля каміна, в глибокому кріслі, сидів сивий, старезний дід. Ноги його були закутані пледом, хоч день видався теплий. Старий недружелюбно оглянув прибулих.
— Батьку, — звернувся молодший чоловік до старого, — оці люди кажуть, що один з них Бенджамін Джонсон — власник будинку. Чи не хочеш мати ще одного синка?
— Бенджамін Джонсон, — прошамкав старий, розглядаючи Крукса, — так звали мого батька... Але він давно загинув у Гренландії, тому проклятому льодовнику, де морозили людей!..
— Дозвольте мені розповісти, як усе було, — обізвався Крукс. — Насамперед Джонсон не я, а ось він. Я — Крукс. Учений, історик.
І, звертаючись до старого, він почав свою розповідь.
— Вам було, якщо не помиляюсь, близько двох років, коли ваш батько, Бенджамін Джонсон, попався на гачок вуглепромисловця Гільберта і дав згоду заморозити себе, щоб врятувати вас і вашу матір від голодної смерті під час безробіття. Приклад Джонсона скоро наслідували і багато інших сімейних робітників, які настраждалися в житті і зневірились у всьому. Порожній "Консерваторіум" на північно-західному березі Гренландії швидко заповнився тілами заморожених робітників. Та Карлсон і Гільберт прорахувались у своїх замірах. Заморожування робітників не усунуло кризи, яку переживав англійський капіталізм. Навпаки, ще більше розпалило пристрасті класової боротьби. Найстійкіші робітники були обурені замороженою чоловічиною, як називали вони застосування анабіозу для "консервування" безробітних, і використовували заморожування як засіб агітації. Вибухнула революція. Загін озброєних робітників, захопивши літаки, вирушив у Гренландію, щоб оживити своїх братів, які спали мертвим сном, і поставити їх у ряди борців.
Тоді Карлсон і Гільберт, намагаючись випередити події, дали по радіо наказ своїм прислужникам у Гренландії висадити в повітря "Консерваторіум". Цей злочин вони збиралися пояснити нещасним випадком.
Радіотелеграму було перехоплено, і Карлсон та Гільберт не втекли від заслуженої кари. Однак радіохвилі летять швидше за будь-який літак. І коли червоні льотчики спустились біля мети свого польоту, вони застали тільки зяючі провалля, які ще диміли, уламки будівель і шматки мороженого людського мяса... Пощастило розкопати кілька вцілілих тіл, але й ці заморожені загинули від надто швидкого підвищення температури, а можливо і від задухи. Роботи утруднювалися ще й тим, що плани підземних тілосховищ зникли. Лишалося тільки поставити пам'ятник над цим сумним місцем. Минуло сімдесят три роки...
Джонсон мимоволі скрикнув. — І ось, не так давно, вивчаючи історію нашої революції з архівних матеріалів, в архіві одного з колишніх міністерств я знайшов заяву Гільберта про те, щоб йому дозволили побудувати "Консерваторіум" для консервування безробітних. Гільберт докладно і красномовно писав, яку нібито користь може дати цей захід у "справі викорінення періодичних криз і пов'язаних з ними робітничих заворушень". Рукою міністра на цій заяві було накладемо резолюцію: "Звичайно, краще, коли вони мирно спочиватимуть, аніж бунтуватимуть. Дозволити...".
Але найцікавіше те, що до заяви Гільберта прикладено план шахт. І в цьому плані я звернув увагу на одну шахту, що відходила далеко вбік від загальної мережі. Не знаю, якими міркуваннями керувалися будівники шахт, прокладаючи цю галерею. Мене зацікавило інше: в тій шахті могли залишитись тіла, які не потерпіли від катастрофи. Я зразу ж повідомив про це наш уряд. Було споряджено спеціальну експедицію, яка розпочала розкопки. Після кількох тижнів невдалих пошуків нам пощастило відкрити вхід у шахту. Шахта була майже не пошкоджена, і ми спустились у неї.
Жахливе видовище постало перед нашими очима. Вздовж довгого коридору в стінах було влаштовано ніші в три ряди, а в них лежали тіла. В ніші, розміщені ближче до виходу, мабуть, просочилося гаряче повітря. Під час вибуху воно відразу вбило людей, що лежали тут в анабіозі. Чим далі до середини шахти, температура, видно, підвищувалася повільніше, і кілька робітників ожили, та, певно, вони загинули від задухи, голоду або холоду. Їхні спотворені обличчя і судорожно зведені тіла свідчили про передсмертні муки.