Їй стало цікаво, що вони там обговорюють із такою жвавістю, але вона не встигала зрозуміти надто швидкі й надто енергійні сплески красномовства містера Каспара.
На місці, яке було навпроти них, сиділа інша пані — віком років шістдесяти, висока жінка, якій, можливо, було й більш як шістдесят, але яка не загубилася б у будь-якому натовпі. Вона досі була дуже вродлива, з чорним, припорошеним сивиною волоссям, що було стягнуте у вузол над її головою й відкривало високе й гарне чоло. Голос у неї був низький, чистий, проникливий. "Це справжня особистість, — подумала міс Марпл. — Особистість — і то неабияка! Вона мені нагадує леді Емілі Волдрон". Леді Емілі Волдрон була директоркою одного з Оксфордських коледжів та відомим ученим, і міс Марпл, яка колись зустрілася з нею в товаристві, що зібралося в її небожа, ніколи не змогла забути про неї.
Міс Марпл продовжила свій огляд пасажирів. Тут були ще два подружжя, одне з них американське, приємна й балакуча жінка середнього віку й чоловік, що слухав її балаканину з поблажливою усмішкою. Вони, вочевидь, були великими любителями туризму й оглядин визначних місць та історичних пам'яток. Було тут також англійське подружжя середніх літ, що їх міс Марпл, не вагаючись, визначила як відставного військового та його дружину. Вона відразу ототожнила їх із полковником та місіс Вокер зі списку.
У неї за спиною сидів високий тонкий чоловік, чия мова була пересипана технічними термінами, явно архітектор. Були ще дві жінки середнього віку, які подорожували разом і сиділи досить далеко від неї. Вони обговорювали брошуру й уголос міркували про те, які розваги запропонує їм екскурсія. Одна була темноволоса й тендітна, інша — русява й міцно збудована, й обличчя останньої здалося міс Марпл трохи знайомим. Вона стала міркувати, де її бачила або де зустрічалася з нею раніше. Але так і не змогла пригадати. Можливо, вона бачила її на якійсь вечірці з коктейлями або сиділа навпроти неї в поїзді. У тій жінці не було нічого такого особливого, що могло б запам'ятатися.
Їй залишилося оглянути й оцінити лише одного пасажира, і то був молодик років дев'ятнадцяти-двадцяти. Він був одягнений відповідно до свого віку та своєї статі: тугі чорні джинси, яскраво-червоний светр із відгорнутим коміром, а його голова була увінчана кучмою розкошланого чорного волосся. Він із цікавістю дивився на племінницю жінки з диктаторськими манерами, а племінниця жінки з диктаторськими манерами, як відзначила подумки міс Марпл, теж дивилася на нього з певного цікавістю. Попри очевидну кількісну перевагу старших жінок та жінок середнього віку, серед пасажирів було принаймні двоє молодих людей.
Вони пообідали в затишному готелі, що стояв на березі річки, а другу половину дня присвятили оглядинам пам'ятних місць Бленгайма. Міс Марпл уже була в Бленгаймі двічі, тож вона берегла ноги, намагаючись якомога менше заходити всередину приміщень, і незабаром присвятила всю свою увагу оглядинам парків і спогляданню чудових краєвидів.
На той час, коли пасажири повернулися до готелю, де мали перебути ніч, вони вже перезнайомилися між собою. Надзвичайно ділова й практична місіс Сендбурн, яка ефективно й сумлінно виконувала свої обов'язки, керуючи оглядинами достопам'ятних місць, дуже добре виконувала й ще одну свою роль — вона створювала невеличкі групи й приєднувала до тієї чи тієї з них кожного, хто поки що залишався сам-один, говорячи: "Ви повинні послухати, як полковник Вокер розповідає про свій сад. У нього справді чудова колекція фуксій". Такими короткими реченнями вона об'єднувала людей.
Міс Марпл нарешті змогла приєднати прізвища зі списку до всіх пасажирів. Чоловік із кущуватими бровами і справді виявився професором Вонстедом, як вона й думала, а чужоземець — містером Каспаром. Жінку з диктаторськими манерами звали місіс Райзлі-Портер, а її племінницю — Джоана Крофорд. Молодик із розкошланою чуприною був Емліном Прайсом, і він та Джоана Крофорд, схоже, уже з'ясували, що деякі усталені погляди на економіку, мистецтво та все таке вони поділяли, й обоє відчували спільну відразу до політики й усього, що було з нею пов'язане.
Дві старушенції природно потяглися до міс Марпл, відчувши в ній споріднену душу, і почали радісно базікати про артрити, ревматизми, дієти, сучасних лікарів, про ліки та методи лікування, відразу погодившись на тому, що ліки нові й патентовані не можна навіть рівняти до тих, які пропонували старі знахарки, що успішно виліковували хвороби, яким не можуть тепер дати раду найосвіченіші лікарі. Вони обговорювали також екскурсії по зарубіжній Європі, у яких їм доводилося побувати: готелі, туристичні агенції й, нарешті, дійшли до графства Сомерсет, де жили міс Ламлі та міс Бентем і де, ви навіть уявити собі не можете, як важко знайти доброго садівника.
Дві дами середнього віку, що подорожували разом, як з'ясувалося, були міс Кук і міс Бароу. Міс Марпл досі мала відчуття, що одна з них, білява, міс Кук, їй знайома, але досі не могла пригадати, де ж вона її бачила. Можливо, то була лише її фантазія. Можливо, то також була фантазія, але вона не могла позбутися враження, що міс Бароу та міс Кук уникають її. Їй здавалося, вони щоразу прагнули відійти, коли вона наближалася. Але найімовірніше, тут ішлося лише про гру її уяви.
П'ятнадцятеро людей, і хтось один повинен щось означати для неї. Того вечора в розмові вона ніби мимохідь згадала ім'я містера Рейфаєла, щоб подивитися, чи хто-небудь якось не зреагує на нього. Ніхто не зреагував.
Вродлива жінка виявилася міс Елізабет Темпл, колишньою директоркою знаменитої жіночої школи. Ніхто не здавався міс Марпл можливим убивцею, крім хіба містера Каспара, та й то лише з тієї сумнівної причини, що він був чужоземець. Тендітний молодик виявився Річардом Джеймсоном, архітектором.
— Можливо, завтра мені пощастить більше, — сказала міс Марпл, звертаючись до самої себе.
III
Міс Марпл лягла спати дуже стомленою. Оглядати прикметні місця їй було приємно, але виснажливо, а намагатися пильно роздивитися п'ятнадцятьох або шістнадцятьох людей за один раз і спробувати вгадати, хто з них міг бути вбивцею, вимагало ще більшої витрати сил та енергії. У цих її намаганнях був такий відтінок чогось нереального, що їх навряд чи можна було сприймати серйозно. Усі її супутники здавалися людьми бездоганно приємними, людьми того сорту, які полюбляють подорожувати та їздити на екскурсії і все таке. Проте вона скинула ще одним швидким і побіжним поглядом на список пасажирів, зробивши кілька коротких записів у своєму нотатнику.