Пізній зимовий ранок тільки займався. На сході, за темними кубами заводських будівель, розгорталася помалу вузька хвиляста синя бинда, але вгорі, над головою Івана Семеновича, небо було ще по-нічному сіре, вкрите грубим рівним шаром важких снігових хмар. Щодалі на захід вони лягали все нижче; там, де на горі маячили невиразні контури міста, хмари розливалися чорною масою. Віяв звідти дзвінкий, напахчений близьким снігом вітер.
Іван Семенович розстібиув бекешу й скинув шапку, на повні груди вдихаючи ранкову свіжину. З безсоння тіло немов п'яніло; в голові дзвонило рівно й уперто. Іван Семенович взяв у руку чистого пухкого снігу, що важкими гронами висів на вітах бузку круг ганку, й приклав його до гарячого чола; різкий нервовий холодок збігав йому хвильками на плечі й приємно лоскотав спину. Він млосно примруживсь, задоволено відчуваючи, як повертається йому звичайна його ранкова бадьорість; потім витяг цигарник і, на ходу скручуючи вправними пальцями велику цигарку, почав сходити з ґанку.
Навкруги було тихо. Тільки з-за двоповерхового будинку Управи чулося инколи, як стомлено, мов крізь сон, пихкає завод, та з боку міста долітав коли-не-коли притишений невиразний гуркіт. Управське подвір'я, оточене невисокими, мов миколаївські касарні, будинками, тонуло в сутінках. При землі густо-сині, вони щовище сірішали, нерівними брудними плямами вкриваючи жовті закурені стіни з чорними невидющими вікнами. Тільки в кінці двору, в будинку, де відведено кватирі декому з адміністрації та інженерів, світилося два вікна тихим червонуватим світлом.
"Що це в нього, лямпадка, чи що?" — посміхнувся Іван Семенович, пригадавши вчорашню, в опері, розмову з Звірятином. Був цей інженер тепер ще неприємніший йому, як раніше: обурював Івана Семеновича той спокійний цинізм, що вчувався йому в кожному слові Звірятина. А втім, хіба це не природньо для людини такого типу — жити тільки для себе й собою, особливо тепер, смерть своєї кляси й ладу переживаючи? І немов жаль до цього випещеного й самозакоханого міщанина обгорнув на мить Івана Семеновича: якого духовного холоду треба зазнати, щоб, на все рукою махнувши, тішити себе тим, що на твій вік, мовляв, вистар-чить насолоди й вигоді
"Перші місця в театрі",— пригадались йому слова Звірятина.
"Але ж останні ролі в п'єсі",— додав тоді він.
— Хто це? — спинив його під брамою хрипкий з холоду та безсоння голос.
Іван Семенович назвався.
— О! — здивувався сторож Свирид.— Чого це ви, Семеновичу, так рано?
Забряжчали ключі, і Іван Семенович вступив на задній заводський двір, завалений вугіллям та купами старого ганджованого заліза. Гострий дух іржі приємно залоскотав йому ніздрі; він бадьорив його, нагадував про напружену — до теплого поту — працю...
— Не спиться? — спитав Свирид, сам солодко, з виском, позіхаючи.
— Да... Так чогось... Думки всякі.
— Буває,— співчутливо погодивсь Свирид, простягаючи руку по тютюн.
Синяста бинда на сході ширшала. Вузькими затоками вливалася синява в сіру навалу хмар, сріблячи їх кучеряві крайки, ніжним полиском відбиваючись на снігах долі. Присніжений антрацит грав де-не-де, мов дорогі самоцвіти; здавалось, розкидав хтось нестерпучо білі вогники низом, а вгорі золотаві — пробивалося перше проміння. І коли золотою стрілою сяйнуло воно через простір, запаливши високу над управським подвір'ям антену і жаром заливши вікна великого міста на взгір'ї,— заспівала йому назустріч земля. Десь в глибині її зародившись, лився той спів усе вище і вище, купаючи в собі зграї рожевих ранішніх голубів.
Перший підніс свій голос Червоний. Хрипкий, він довго стелився низом, аж доки підхопив його сусідній — Трубний; тоді знялись вони високо в небо — такі широкі й потужні, що, здавалось, не рушили передденної тиші. їм відгукнувся Ливарний, дзвінкий, як мисливський ріг; за ним — Залізничні майстерні, великі — по той бік міста — млини; і за хвилину плив над полями і містом хор урочистих і зазивних фанфар.
Іван Семенович слухав його напружено й радісно, почуваючи, як повертається йому певність і спокій, сила і міць його тілові. Чув себе молодим і дужим, як давно колись, ще в юнацтві, як там... на гойдалці.
— Ти не з Таланського заводу? — спитав він сторожа.— Ти ж з Донбасу?
— А то ж звідки? — знизав плечима Свирид.— Ясно, що з Донбасу! Та не з Таланського... До революції на Григоріївським працював. Ну, а як відкусив руку Денікин — який робітник? Прибило сюди, сторожую,— сплюнув він недокурком на рудий, з вугіллям замішаний сніг.
— А я з Таланського,— мрійно пригадав Іван Семенович, сівши на ослоні під вартівнею.— Там і починав. Тамошній я,— пояснив він задумано.— Та, як і тебе, прибило сюди; вже й зв'язок утратив. Сам не їздив туди ні разу, та й не бачив нікого звідти от уже кілька років... Да...
І, прояснівши усмішкою, додав:
— А от учора побачив... Та не товариша... Ні. А бабу одну...
— Буває,— погодився мляво Свирид.
— Вона й незнайома мені... Де там! Був у нас на Талан-ському головний інженер Павленко — так це дочка його, одиначка. Тепер вона співачка відома, в опері виступає... І прізвище в неї инше — Завадська. Кажуть, замужем була, та покинула, чи що, чоловіка... Чи з білими відступив,— не знаю...
Іван Семенович подумав, що нецікаво, певне, Свиридові про це все слухати, але не замовк — почував, що треба йому виговоритися до кінця.
— Я й не пізнав би її, мабуть, та, танцювавши, відкрила високо ноги...
— По ногах примітили? — зацікавивсь Свирид, скоса поглянувши на Івана Семеновича.
— Н-да... по ногах,— проволік Іван Семенович, не дочувши, що бринів у Свиридовім голосі коротенький смішок.— Але ж як — це найдавніше! Ти, може, думаєш щось,— запевнив він,— так це ти даремно... Не знав я її — ти ж чуєш: головного інженера дочка-одиначка! "Панянка" прозивали її, бо горде було — страх! А одного разу повертались ми, хлопці,— мені тоді років з двадцять було,— ранком з купання... Щоб ближче — заводським парком пішли, повз будинки адміністрації... Ідем, витіваємо всяке... А ранок веселий та сонячний... У липні було, в свято. Коли це дивимось, а на гойдалці — поставили хлопці на Клечальну — стоїть панянка. Та несила їй — не розгойдається. А коло гойдалки літня вже жінка якась, німкеня, чи що. Побачила нас, белькоче щось до панянки, а та нічого, немов і немає нас... А хлопці підморгують: "Ану, Іване, хитни!" Скочив я на гойдалку ту, раз! раз! — розгойдав так, що аж у вухах свистить! Репетує німкеня внизу, парасолькою вимахує, а панянка — нічого; бачу, лише зблідла трохи та вуста стисла.