"Страшно?" — кричу до неї.
Може, й не чула — не знаю; але ж не відказала нічого й тільки визивно якось на мене подивилася.
"Ще? — гукаю, а сам щосили піддав, аж дух забиває! А вона хоч би що, тільки, посміхаючись презирливо, дивиться на мене очима невидющими. Так і літали ми, одне в одне вдивляючись, немов поглядами сили свої міряючи... Затявсь я тоді примусити її заговорити до мене, попросити мене, щоб спинився! І примусив би! Да! — вигукнув Іван Семенович палко.— Та вітер нашкодив..."
Він замовк, на хвилинку заплющившись — щоб згадати ясніше — і, посміхаючись втішно, пояснив:
— Закотив їй вітер спідницю, високо відкрив ноги, до білих мережив на стегнах...
— Ну? — не зразу повірив Свирид, а уявивши достотно, хихикнув.— Буває...
Іван Семенович потягнувся.млосно та стомлено:
— Не стало сили мені тоді в злякані очі її дивитись... Кинув гойдати.
І по павзі скінчив:
— А вчора впізнав — і згадалася юність... Ех! — розправив він запалі груди й, почуваючи, що треба руху йому — багато й притомливого,— пішов у кінець двору, де починали робітники накидати вугілля в вагонетки. Взяв лопату й працював довго — мовчки й старанно, немов наглядав за ним хтось суворий. Коли ж теплом налилися м'язи, а спітніле обличчя припало порохом, кинув і, не поспішаючи, пішов додому.
Там нікого вже не було. "Родина,— зло подумав Іван Семенович, сам дивуючись, що це чомусь неприємно йому сьогодні.— Тижнями не бачимо одне одного..."
Швиденько вмився й, так-сяк поснідавши, поспішив до Управи.
В кабінеті назустріч йому підвівся з канапи інженер Звірятин.
— Добридень, директоре! — привітав він Івана Семеновича по-піонерськи й, покусуючи тонкі бліді губи, відійшов до вікна. Видимо, хотів щось сказати й не знаходив слів.
"Ага,— зловтішно подумав Іван Семенович,— одбій б'єш!" І байдужим удано тоном запитав:
— Ну, як же, інженер Звірятин? Кращі місця в театрі, а? Той скинув на нього поглядом бистрим та пильним
і спробував засміятись: "Не забули, директоре? Хе-хе-хе..." — але ж не пощастило йому зі сміхом не бринів, розсипаючись дрібно, а падав сухими окремими камінцями — силуваний. Кинув сміятись Звірятин і, на себе за невдачу гнівний, Іванові Семеновичу визивно:
— А звичайно, товаришу Орловець! Кращі місця. Ті, що, хоч-не-хоч, мусите ви нам віддавати, бо без нас ви — без рук!
І, перехопивши погляд Івана Семеновича, гнівний і презирливий, замахав досадливо рукою:
— Знаю, знаю, директоре! Недовго. Мовляв, виростуть у вас свої руки — молодь... Знаю! Але ж мені довго й не треба, ні. Мені аби на мій вік стало. А за себе я зовсім спокійний — Звірятиних, вельмишановний, небагато, на пальцях перелічити можна... Ім'я!
Він випростався серед кабінету, широкий і опасистий, і неробленим уже, щасливим смішком зайшовшись, довірливо, мов давньому другові, говорив:
— А що міщанин я, вельмишановний, що, мовляв, підло тільки про себе дбати,— пусте це, слова! Я раз живу {недовго — природно, що хочу я взяти від життя не тільки більше, а й кращого... Та й хіба сам я такий? Всі ми однакові. Тільки, що краще, може, по-різному розуміємо...
Іван Семенович хотів відказати, що, певне, він инакше це розуміє, але ж перепинив його Звірятин холодно і рішуче:
— Не говорімо про це, директоре! Бо говорити про це — треба найбільшої, щирости дійти. Я-то можу, я все своїм іменем назву, ну а ви... Футлярчик на вас...
— Що? — здивувався Іван Семенович.
— Шкаралуща. А що там у вас всередині, в зернятці, ви й самі, вибачайте, не знаєте. Бо, думаючи,— іронично він зуби вискалив,— про всіх і за все, ви ніколи, мабуть, над собою не думали. То як же ви можете впевнитись, що ви кращий за мене, що я міщанин, а ви — ні? А може, колупнути вас добре — то й однакові, а? У всякому разі, вельмишановний, обом нам не гіркого кортить, а солоденького. Да!
Він замовк, обрізаючи цигару, і потім, запалюючи вже, иншим тоном, простіше, спитав:
— Ну, а опера як вам? Власне, не опера, а актриса? Навіть не актриса,— посміхнувся він, кільцями дим пускаючи,— а жінка?
— Ви про... Завадську? — не хотівши, спитав Іван Семенович, дивуючись, що не покладе він край цій балачці.
— А про кого ж іще? — проворкотав Звірятин.— Про неї,— якось по-котячи примружив він очі.— Ви звернули увагу, вельмишановний? Фігура... Рука... А ноги! — з баритона на високий тенор перейшов він, захвилювавшись: — Та все, все! Ніс, підборіддя... На щічках ямочки... Зуби, усмішка... Ви звернули увагу, директоре, ви пригадуєте?
Почуваючи, що обгортає його минуле безсоння важкою втомою, сперся Іван Семенович на стіл.
— Ви все це так розписуєте,— промовив він нудно,— немов...
— Немов маю щось на увазі? — підхопив насмішкувато Звірятин.— А маю, вельмишановний, ви не помилились! Все те ж: що все краще належить нам, наше. Навіть жінки! Кращі з них, ті, на кого гарячими очима дивляться тисячі... Ця сама Завадська — вона наша. Розумієте? Наша! Культурою, звичками, смаками, симпатіями...
Повні груди набрав повітря, видимо, збіравсь говорити довго, але ж увійшов до кабінету інженер Сквирський, і Звірятин промовчав. Одійшов до вікна й, прихилившись до підвіконня, зустрів Сквирського колючим поглядом. Той, широко, мов дерев'яними ногами, ступаючи, підійшов до столу й, кожного від голови до ніг уважно оглянувши, сказав без інтонацій і навіть без наголоси), здавалось:
— Я зайшов нагадати вам, що сьогодні о дев'ятій нарада...
Дратував завсігди Івана Семеновича цей мовчазний здебільшого й по-німецькому акуратний інженер — нагадував йому хитро зроблений автомат: раз заведений, діяв, доки пружини ставало.
— Нарада? — незадоволено перепитав Іван Семенович, почуваючи, що не хоче він ще й увечері бачити цих помічників своїх, і несподівано кинув: — Я не буду.
— Не будете? — здивувався Сквирський, а Звірятин промимрив щось невиразне, за кільцями тютюнового диму стежачи.
— Так, не буду! — рішуче заявив Іван Семенович і, спокійно й визивно в Звірятина вдивляючись, процідив:
— Я сьогодні до опери йду.
III
Перше, що, взявши квитка, спало на думку Іванові Семеновичу, це розірвати цього рожевого папірця, вийти геть на завіяні снігом безлюдні вулиці й знову стати звичайним, спокійним і рівним,— коли ясно тобі все й зрозуміло,— яким і був він до цього безглуздя! Це ж безглуздя — замість, відіспавшися після безсонної ночи, сісти до звичної й цікавої праці, тинятись аж до синього вечора містом, ніби намагаючись обдумати щось важливе й невідкладне, коли, власне, й нема про що думати; а тепер, як і напередодні, проштовхуватись до цих широких дверей, за якими не знать з чого обгорне його досада... А на кого ж, як не на себе, може він досадувати сьогодні? Адже цього вечора ніхто не вмовляв його сюди йти; це його власне бажання й воля...