Недуга

Страница 3 из 55

Плужник Евгений

Гарні голоси... Особливо в цієї дівчини... У того теж непоганий... тенор, здається? А от у Івана Семеновича ніколи не було голосу; він навіть у дитинстві не співав. Так незручно буває инколи: всі співають "Інтернаціонал", а він і собі рота роззявить, та хоч би слово... Та й доповідаючи, він то пищить якось, то враз басить... сміх, та й годі.

Грім оплесків приглушив Івана Семеновича. Він розплющивсь — і остовпів. Просто на нього,— йому, Іванові Семеновичу, посміхаючись,— дивились зі сцени гарячі блискучі очі. їх погляд, пильний і безвиразний, проймав Івана Семеновича, вбирав у себе його очі; збентежений, він через силу відвернувсь і подивився навкруги. Заля раз у раз вибухала оплесками. Там, угорі, під самісінькою стелею починаючись, вони важкою лавиною падали все. нижче й нижче і через голову Івана Семеновича котились до ніг високій, в чорному убранні, жінці, що, стоячи край сцени, горнулась у велику квітчасту хустку.

2 Є. Плужник 33

Фу, ти... диявол... Щоб отак задуматись! Не помітив навіть, як вийшла ця сама знаменитість... Ну, звичайно, це вона — ота струнка, циганського типу жінка, що так спокійно вклоняється в чорне провалля бурхливої залі... І з чого це у думав він, що дивиться вона саме на нього, аж ніяк! Вона, мабуть, і не дивиться зовеш, а так... просто розплющила свої неймовірно великі очі й, може, не помічає нікого... Але в кого він бачив цей спокійний, глибокий, якийсь невидючий погляд? У неї! Звичайно, в неї. Тобто як у неї? Хіба він її знає? Хіба він її бачив? Ірина Едуардівна Завадська... За-вадська? Ні, такої він ніколи не знав. Але ж когось, дуже на неї схожу, знав! І недавно, зовеш недавно. Тільки де, де це могло бути? А може, він помиляється?.. Адже це часто буває... Та ні, бо й голос цей він чув... І ці рухи... І стегнами вона так поводить, як і тоді... Коли? Та коли ж?..— дратувався Іван Семенович.

Здавалось, ще одне, останнє, маленьке зусилля — і пам'ять віддасть йому якийсь куточок його минулого, коли бачив він цю жінку в квітчастій великій хустці... От маленьке зусилля, і...

— Куди це ти? — потяг Куниця за рукав Івана Семеновича, що, скоро завіса впала, підвівсь, не чекавши кінця овацій.

— Писаренка побачив, у мене до нього справа є.

— Ти, Ваніку, просто експонат!.. Звичайнісінький дурень,— плентавсь за ним Куниця.— Тут, можна сказать, мистецтво, а ти — справа!.. Холодна в тебе, Ваніку, вдача... От що... Холодна!.. А актриса... да-а... Матеріялець... Самі стегна чого варті...

Писаренка вони догнали при виході з залі. Пропускаючи вперед инших, він спинився, жваво розмовляючи з військовим, що обкидав уважним поглядом кожну жінку.

— Ну, як тобі? — зустрів Писаренко Івана Семеновича і враз, не чекаючи відповіди, додав: — Надзвичайної Оце талант!

— Да-а.. бабочка на ять! — прикинув військовий.

— У мене до тебе прохання,— чогось пошепки, сам дивуючись, що хвилюється, сказав Іван Семенович.— Ти театрал, то, може, знаєш... Хто вона, звідки... І взагалі...

— Що? — вирячивсь на нього Куниця.— Нічого не розумію!

— Та тут і розуміти нічого...— засміявсь Писаренко й насваривсь пальцем.— Гляди мені, Іване! — І враз нищим тоном скінчив:— Та й блідий же ти! Нездужаєш, чи що?

— Ні... Втомився, мабуть... Так от, чи не знаєш?

— Не знаю,— пригадуючи, протяг Писаренко.— Але зараз дізнаємось. Товаришу Мюфке! — покликав він когось з натовпу.

До них, якось дивно весь час присідаючи та потираючи свої маленькі, густо порослі рудим волоссям ручки, підскочив низенький не то хлопчик, не то дідок з величезною патлатою головою.

— Рецензент Мюфке,— назвав його Писаренко.

— Так, так... музичний критик Мюфке... Тобто не Мюфке власне, а Ля-Бемоль... Хе-хе-хе... Ля-Бемоль, товаришу Писаренко... Дуже радий вас бачити... завсігди до ваших послуг... Іван Семенович Орловець? Ах, як це приємно! Ну, хто ж не знає товариша Орловця? Всякий знає товариша Орловця... Товариш Куниця? Моє шанування, товаришу Кунице... Сьогодні можна побачити тут усіх... геть усіх... Саренко тут, Валюш тут, Мірошниченко тут... Всі, всі... Ще б пак! Така подія! Ах, яка це музична подія!

— Так от, товаришу Мюфке,— перепинив Писаренко рецензента,— чи не знаєте ви, що вона за їдна, ця сама Завадська?

— Що вона за їдна? її біографія?

— От, от... біографія...— зрадів Іван Семенович.

На жаль, Мюфке не знає біографії Завадської... Але він знатиме. На другий антракт він її знатиме. Хай товариш Писаренко чекає його в другім антракті, він, Мюфке, дасть йому всі потрібні відомості Навіть більше...

І, все так же потираючи свої волохаті ручки, рецензент пірнув у юрбу.

— Цей дізнається,— ствердив Писаренко.— Митець! Ще від старого режиму спадок. А ти погано-таки виглядаєш,— повернувсь він до Івана Семеновича.— Лікувався б, чи що... Я все збіраюсь до тебе, та якось...

Залунав дзвінок.

Сівши, Куниця непомітно зиркнув на Івана Семеновича. Той уже відкинувсь на спинку крісла й замруживсь. "А він справді хворий,— подумав Куниця, пильніше роздивляючись на товаришеве обличчя.— Бач, як очі позападали. Да-а... історія... І яке йому діло до цієї... стерви? Ач, викручується... Ну, не бісової тобі пари жінка — щоб отак танцювати! Чорт, а не баба...— мимоволі штовхнув він ліктем під бік свого товариша.— Да-а..."

Але Іван Семенович і сам пас очима кожен рух цієї високої жінки в квітчастій великій хустці....

2*

35

І враз наче холодним та гострим лезом проведено йому по спині,— диким рухом урвала Кармен свій палкий танок, під грім оплесків сплигуючи зі столу; легкою хмаринкою знялося круг ніг їй чорне убрання, високо відкриваючи стрункі по-дівочому ноги, і срібним холодним лезом лягла на чорне тріко на стегнах вузенька смужка тонких мережив...

— Це ж наша панянка! — голосно, здалось Куниці, що на всю залю, гукнув Іван Семенович.

II

Чи давно нечувана музика якось по-иншому настроїла його нерви, звиклі до певного, одноманітного ритму ділових, навіть у захваті своїм розміряних днів; чи то спогади, що, зароївшися круг Завадської, злились потім з ширшими, як і все нічне, невиразними думками,— але ж все зростала на столику коло ліжка купа недокурків, все мулькішою ставала під ранок гаряча подушка. Коли позначилися вікна каламутними синіми плямами, Іван Семенович упевнивсь, що сну годі чекати; не світячи, він одягся й навшпиньки, щоб не збудити кого, вийшов на ґанок.