У курильні було душно й напалено. Густі хвилі тютюнового диму знімались до стелі, синювато-сірим серпанком обгортаючи електричні лямпочки вгорі; через те обличчя курців видавались землистими й неприродно кістлявими.
"Чи він не хорий часом,— подумав Іван Семенович, зиркнувши на Звірятина в цім освітленні.— Адже навряд чи наважився б він, здоровий бувши, такого верзти..." І Іван Семенович пригадав, який мовчазний і коректний буває Звірятин на посаді; недурно ж Англійцем прозвано його в Управі.
зо
— Дозволите цигару? — відкрив перед ним дорогу, з іні-ціялами, цигарницю Звірятин.
Іван Семенович відмовився й витяг папір і тютюн, щоб крутити.
— Даремно^— пихнув цигарою Звірятин.— Мої цигари куди кращі за ваш тютюн. От вам ще одна маленька ілюстрація до нашої розмови про місця в театрі й житті...
Іван Семенович пильно й суворо на нього подививсь.
— Ну і?
— Ну і все...—заховав у цигаровий дим своє обличчя Звірятин.— Сподіваюсь, що ви ж затямили моє твердження, що й тепер, як. і раніше, все краще, починаючи від місць у театрі,— посміхнувся він,— належить тим, кого ви женете і поносите. Отже... Здається, дзвінок? — перепинив він самого себе.— Доведеться иншим разом кінчити нашу надзвичайно цікаву розмову.
І, кинувши недокурка, він поспішив з курильні.
Іван Семенович пішов слідом, лютий на себе, що — біс його знає чому! — не вичитав цьому панові, як він на те заслуговує! А проте чи не однаково йому, що думає або як живе цей Звірятин?.. І скільки їх, таких Звірятиних, от у цій юрбі, що суне до залі... Шкода тільки, що і йому, Іванові Семеновичу, доведеться цілісінький вечір серед них бути... А все через Куницю!.. "Підемо та й підем! Треба ж тобі розважитись і відпочити..." І вже не на себе лютий, а на Куницю, Іван Семенович пішов до ніші, де, як умовлено, він мусив чекати товариша.
Куниці там не було. Іван Семенович подививсь навкруги — теж немає. Цього тільки й бракувало, щоб десь шукати його! Ні, хай вибачає. Хай навіть зовсім не приходить,— Іван Семенович тільки радітиме з цього: почекає трохи, та й додому... І вже уявляв себе коло столу, за книгою, при світлі лямпи під зеленим дашком.
Фойє спорожніло. Тільки поодинокі спізнілі глядачі пробігали ще повз Івана Семеновича, на бігу пригладжуючи свої зачіски; на хвилинку спиняючись при вході до залі, дехто з них здивовано й з цікавістю поглядав на самотню фігуру в ніші. Це дратувало Івана Семеновича. "Чорт знає що! Майже силою затягти сюди чоловіка, забрати квитки — і зникнути... Ні, тільки цей телепень Куниця здатний на таке! Та й він, ніде правди діти, дурень нічогенький! Дуже треба було йому пертись сюди! Чи ти ба — меломан який! Як же — гастролі славнозвісної Ірини Едуардівни Завадської, щоб вона їм збезголосіла!"
зі
І він почав гостро й суворо докоряти Куниці, що не знать звідки раптом вирнув коло ніші, червоний і зніяковілий.
Відсапуючись і якось кумедно вигинаючи шию, яку, видимо, муляв незвичний високий крохмальний комірець, той благально притискав долоні до грудей і дрібно тюпцяв на місці, то пошепки, то на все горло приказуючи:
— Ваню... Ваніку... Ну, що ти скажеш! Щоб отаке сталося! А?
Але хай Ваня не гнівається на нього: більше він ані-ні. Він і сам розуміє, що так негаразд робити — кидати друга в капіталістичному оточенні... Але ж хлопці напосіли — ходім, Кунице, та й ходім! Ну й розважились трохи пивцем... тут, за рогом... Звичайно, Іван Семенович не прихильник цього харчотрестівського продукту, ну а він, Куниця... А що додому вертати — так це аж ніяк! Ніяких додому!.. Тут, можна сказати, така подія — гастроль цієї самої... як її? Кармен! Як це співають: "То-ре-одо-ор..."
І він силою тяг Івана Семеновича до дверей, за якими вже лунала увертюра.
Коли, пропускаючи їх у трохи відхилені двері, капельдинер прошепотів, повертаючи квитки: "Четвертий ряд, ліворуч",— Іван Семенович остаточно розсердився: дурень, він ще на сцену виліз би! "Зміщанюється Куниця..."— подумав він, зачиняючи за собою двері.
В залі обгорнула їх тепла, запашна від випарів парфумів темрява, повна якоїсь тривожної,— дражливої, як здалось Іванові Семеновичу,— музики. Увертюра кінчалась. Низом залі вже стелився чимраз голосніший шепіт, щоб розлитися тишею, коли дадуть завісу; та коли, призвичаївшись до освітлення, Іван Семенович з Куницею рушили наперед широченьким проходом, на них з усіх боків затикано, а хтось навіть на голос кинув: "Та не човгайте ж так, дикуни!"
Іван Семенович хотів уже відповісти щось зле й ущіп-ливе, коли це почув, як голосно,— здалось йому, що за ними й музики не чути,— риплять його черевики. Він зщулився й, затримуючи дихання, навшпиньки наздогнав Куницю. Протискуючись до свого крісла, він, зачіпаючи чиїсь коліна, весь час збентежено думав, чи так треба йти по ряду, як він, обличчям до сцени, чи, може ж, це незручно — показувати свою спину тим, що сидять позад нього. Сівши, Іван Семенович відкинувсь на спинку крісла й заплющився: треба посидіти так кілька хвилин, хай спливе це чудне — ні, безглузде — роздратування.
Іван Семенович посміхнувся,— то це він соромиться, що не вміє бувати між людьми, ніяковіє перед усіма цими... Звірятиними? Ні, це пусте! Не такий же він дріб'язковий, щоб дратуватися через свою ніяковість перед темною з алею! Чудеса... Це все через цього Куницю. Де ж пак, привів мало не силою і покинув... Чудак такий: "Ходім та й ходім, розважишся, відпочинеш..." Він таки справді дбає за Івана Семеновича... Да, Куниця за нього, як за меншого брата, турбується. От і тепер прихиливсь: "Чи вигідно тобі сидіти?" — питає.
— Добре, добре,— прошепотів йому Іван Семенович
1 ласкаво посміхнувся, не розплющуючи очей,— так дуже приємно слухати... Шкода тільки, що якось не розуміє він музики, а слухати дуже приємно... Треба, мабуть, справді ходити инколи до опери... Коли б тільки не такий обтя-жений працею... От і на цім тижні треба підготувати весь потрібний для центру матеріял. А може, й самому доведеться поїхати до Харкова: воно краще, коли сам, певніше...
Оплески на мить припинили думки Івана Семеновича. Він задумано подививсь на сцену, звідки лилось гаряче південне сонце, яскраві фарби убраннів, жваві рухи сліпили його, і він знову примружився, в такт похитуючи головою. Спочатку він дослухавсь, чи не розбере слів, чи не зрозуміє, про що співають ці так кумедно вдягнеш люди,— військові вони, чи що; а далі кинув і тільки слухав мелодій, що то котилися низом, то враз злітали високо-високо йй, здавалося, танули десь під стелею.