— А що — така велика конкуренція?
в— Не в тому річ. Здебільшого трапляється так (я пам'ятаю це на прикладі Джека Сінглтона): ви працюєте, як чорт, вкладаєте силу грошей у кошториси й таке інше, навіть домагаєтесь зрештою тих чи інших кредитів — або в приватному порядку, або ж офіційним шляхом,— але здебільшого це тягнеться так довго, що хтось встигає перехопити^ у вас замовлення. Якась інша країна. Бо в нас надто в сокі ціни й надто великі терміни поставок. Це вже на карб профспілкам: всі оті їхні безглузді обмеження щодо суднобудівної промисловості призвели до того, що будувати судна в нашій країні стало надто дорого. А втім, це лиш одна з причин. Ну що, вас це не лякає?
— Якщо я за місяць залагоджу це діло з росіянами,— запитав Руперт,— ви візьмете замовлення?
— Послухайте,— мовив Фредді з раптовою підозрою,— ви що — маєте на них якийсь особливий вплив?
— Аж ніяк. Але чому б не спробувати? Невже перспектива на тринадцять мільйонів фунтів нічого не варта для фірми?
— Звичайно, варта. Одне-два пристойних замовлень від росіян були б щасливою нагодою завантажити наші верфі в Беркхемпстеді. Вони зараз працюють на половину потужності, звільнено близько двох тисяч робітників. А з першого числа наступного місяця звільняємо ще двісті чоловік. Але старий буде проти цього діла.
— Хоч верфі й стоять без роботи?
— Ну, це нас не так уже й турбує.
Чи можемо ми збудувати росіянам будь-які потрібні їм судна? ч
— Всі, крім океанських лайнерів. Ми можемо будувати будь-які сухогрузні судна, рефрижератора, танкери, самохідні баржі — будь-що місткістю до двадцяти п'яти тисяч тонн. А вище нас легко забивають японці — так, їхня фірма "Ішіміцу" будує для нас рудовоз на сорок тисяч тонн. Але й наші беркхемпстедські верфі роблять непогані судна — аби тільки не надто великі чи надто спеціалізовані, та й вимоги щоб були розумні і не суперечливі. А росіяни звичайно замовляють суто спеціальні речі, а тоді починають смикати. Отож і виходить, що навряд чи варта справа заходу.
— І все-таки дозвольте мені спробувати щастя. Фредді засміявся.
— Чому б вам просто не піти й не провалити Ліллу голову? Чи не було б це легше?
— Ви гадаєте? — озвався Руперт.— Кумедна річ, якби він не намагався вправляти мені мозок, я, можливо, ніколи б і не почав думати.
— А ви певні, що все це для вас не тільки нагода по-мститися Ліллові?
— Та не так уже й певен. Але я хочу взятися до цього діла, Фредді.
Фредді знову засміявся.
— Гаразд, беріться,— мовив він.— Я не проти добрячої бійки, особливо на такому рівні. Терпіти не можу всіх тих старих чортів. Справжнісінькі динозаври. Я згоден на торгівлю з росіянами, але за однієї умови: ви будете займатися тільки ділом, і воно даватиме нам добрі прибутки. Час тепер такий, що, мабуть, нам скоро доведеться самим просити росіян, щоб вопи дчэргува^ли з нами.
— Мені потрібна буде технічна консультація...
— Про це не турбуйтеся,—ісказав Фредді.— Я дам вам кабінет і необхідну допомогу. За вами тільки контракт, усе інше не ваш клопіт. А укладення контракту рідко пов'язане з технічними тонкощами, тому в це не залазьте. Дійте на власний розсуд.
Руперт допив свою каву й сказав:
— Гаразд. Отже, згода?
— Так, але передусім вам треба улестити Рендолфа,— відказав Фредді.— Якщо ви не поладнаєте з ним, він чинитиме вам перешкоди в Беркхемпстеді. На верфях його слово й досі важить більше, ніж моє.
— Але ж які в нього можуть бути заперечення?
— Гадаю, політичні. Хоч як це смішно, він залюбки перевозитиме росіянам вантажі й навіть страхуватиме їхнє зерно на величезні суми, але будувати для них судна — це вже ні. Колись ми пробували завести про це мову, та все марно: І цей старий дурень ще хоче й далі будувати судна за такої шаленої конкуренції, яка склалася нахвітовоуу ринку. А от я взяв би та й вилучив увесь капітал ¿3 наших верфей. Продав би геть усе і-вклав би гроші чи то в нафто-перегонну чи ще в яку справу. Нам взагалі треба облишити будувати судна — нехай їх будують японці. Вони роблять це краще й дешевше, ніж ми. Оце і є одна з причин наших незгод. Він запросив вас до Уошберна?
— В суботу.
— Це вже щось та значить. Він натуркає вам повні вуха про розбрат у родині. Все викладе, а —тоді й вирішуйте, з ким вам по дорозі.
— Наскільки я знаю, в нашій родині завжди точаться якісь суперечки,— мовив Руперт.— Але невже дійшло до того, що треба вибирати, до кого приєднатися?
— Безумовно. Причому всім нам, навіть і вашій чарівній матусі. Рано чи пізно майбутнє фірми "Ройс" доведеться вирішувати родинним голосуванням і для кожного з нас це буде питання життя або смерті, не менше.
Отож Фредді привів до мене Руперта й призначив його моїм начальником. На той час я вже зо два місяці бродив з відділу до відділу фірми "Ройс", мов та комашка, що заплуталась у великому й складному годинниковому механізмі, намагаючись збагнути, як він діє. Та все дарма.
Щоразу, як я зустрічався з Фредді, вія умовляв мене йо втрачати терпітгя.
— Скоро неодмінно нагодиться щось цікаве,— казав він.
І ось саме тоді, коли мені все це вже остобісіло і я ладен був тікати світ за очі, з'явився Руперт із своїм планом і своїми проблемами. Нам з ним дали секретарку й окремий кабінет за скляною перегородкою, з великим вікном, що виходило на Сент-Мері-Екс, на одному поверсі з кабінетом Фредді:
Розділ п'ятий
Причини, чому Руперт раптом надумав забрати назад свої гроші, досить темні, але я зрештою подумав, що він зробив це тільки заради своєї дружини Джо. Вона ж бо завжди хотіла, щоб їхня власність була при них, а він, вакохавшись у Росії в Ніну Водоп'янову, як видно, почував себе винним і вважав за свій обов'язок вробити для Джо щось важливе. >
Я абсолютно певен, що до того Руперт ніколи в житті не подивився на жодну жінку, крім Джо, а ще більше певен, що й Джо за п'ятнадцять років заміжжя і оком не скинула на інших чоловіків, хоча й мала палкий темперамент. Вони були задоволені одне одним і суворо додержували.моралі.
Але водночас Джо знала, що Руперт приймав важливі* рішення тільки внаслідок глибоких душевних змін або під впливом дуже поважних обставин. Це її непокоїло, і вона весь час допитувалась, чому це він так раптом змінив свої погляди на ті гроші.