— Чого ви хочете від мене? — знову запптав Руперт.,
— Ідеться про голландську філію фірми "Кальтекс"? Руперт засміявся.' '
— Слово честі, не знаю,— сказав він, розуміючи, що Пінк, власне, й не сподівався на відповідь. Він хотів побачити, яка буде реакція, і Рупертів сміх прозвучав цілком переконливо.
Пінк зітхнув і відчинив перед нами двері.
— Схоже на^гё, що ви й справді дуже мало знаєте,—розчаровано мовив він, але все-таки провів нас до ґанку і, вже стоячи па східцях, додав, що треба б нам днями якось зібратися й пообідати втрьох.— Ви хороший хлопець,— сказав він Руперту, дивлячись па нього згори вниз.— Але я все життя знаю ФреддЬ, й Пеггі також, і здається мені, що Фредді збирається пошити всіх вас у дурні. І ви особисто багато на цьому прогадаєте. Так чи інакше, а прогадаєте, Руперте, можете мепі повірити.
[— Можливо,—відповів Руперт, і ми вийшли па Сент-Джеі'їмс-стріт. Він не обізвався більш ані словом, аж поки пе повернулися до свого кабінету. І тільки там запитав мспс, чи зробив я якісь записи. , — Дещо зробив,— відказав я.
— Л втім, це тепер ні до чого,— моїшп він.— Старий таки загпав нас у глухий кут. Більше податись нам нікуди.
ЧАСТИНА ДРУГА
• Розділ двадцятий
— Це може віщувати і добре, і зле,— сказав він.— Да-
ла, але далі пе можу...
— Давайте спершу сховаємось від дощу.— Ніна зовсім промочила ноги й заляпала панчохи брудом.
— Нічого,— кинула вона петерпляче.— Я не хочу, щоб нас бачили вкупі. Хтось із англійців...
. — Он воно що? Хто ж це так зацікавився вами?
— Мепс хочуть викрасти,— ледве вимовила вона.
— Що?!
— Так... Мепе попередив одии чоловік. — Англієць?..
— Атож. Він усе намагався підійти, коли я залишалась одна. У Бірмінгемі спокою не давав. Навіть по телефону...
— Що він вам говорив? Чому ви вважаєте, що вас хочуть викрасти!
— Він говорив про вас, Руперте.
їх обдало холодним душем з голого віття, і Ніна вкрила голову шарфом, а Руперт утерся хусточкою. Та на душі в нього було ще холодніше.
— Двічі, коли я купувала панчохи, а потім яблука, він намагався відтерти мене.й затягти кудись. "Мені потрібно з вами поговорити, Ніно Сергіївно". Знає навіть, як мене по батькові. Та це — англієць. Він заявив, що у вас неприємності з держбезпекою і що вам потрібна моя допомога. Це так, Руперте?
— Звичайно, що ні.
— Він ще торочив, що всі знають про наші стосунки і, тільки-но я по'іду" вас арештують'.
— Дурниці! Невже ви йому повірили? Плюньте на все, Ніно.
— Так, але ж він знає дещо. Знає! — вигукнула вона.— Каже, що я зіпсувала вам життя і завдала багато прикростей, проте можу допомогти, якщо чесно зізнаюсь його друзям...
— Не слухайте ви його,, бога ради, і не зважайте на нього!
— Я не слухаю його,— обурилась вона,— але ж він мене переслідує.
— Покличте поліцію.
— Що ви! Адже він сам, мабуть, поліцейський. Можливо. Проте, коли ви покличете постового, він
одразу відчепиться.
— Але ж тоді мені доведеться давати пояснення... Навіщо нові клопоти?
Вислухайте мене спершу,— схвильовано мовив Руперт, беручи її під руку.— Це просто шантаж. Вони нічого про вас не знають. їм хочеться, щоб ви почали виправдовуватись або захищати мене; Ви йому що-небудь казали?
— Ні. Але ж це неподобство! — знову вигукнула Ніна.— Він доводить мене до того, що я ладна його вбити! — Від гніву вона аж заплющила очі.— Ні, все це мене таки тривожить. За його спиною стоять інші. Він може будь-що вчинити зі мною, коли десь застане одну. Що тоді робити?.. Адже не можу я піти проти своїх... не кал"учи вже про нас.
— Авжеж,— мовив він лагідно, тиснучи її руку до серця.— Заждіть, дайте мені подумати...
Вони мовчки йшли гравієвою доріжкою.
— Ви іце нікому з делегації не говорили?
— Навіщо? Як можна все пояснити, не вплутуючи їх? Повторюю, я не хочу наражати їх,на небезпеку. Він, між іншим, згадував і Джо...
— Джо? — Руперта ніби вдарили ножем.— А до чого тут вона?
— Лякав, що хтось неодмінно розкаже їй... І все це, негідник, плескав таким улесливим і співчутливим тоном...— Ніну аж пересмикнуло.— Я ненавиджу його..Отой солодкавий голос та підступну улесливість!
— Не хвилюйтеся. Це все через мене...
— Я теж так думаю. Чого ж вони хочуть?
, — Надто все заплутане... Я сам винен. Хоч мені боляче, що й вас уплутують, і навіть не знаю, як вам допомогти. Принаймні зараз.
— Тоді я мушу допомагати вам.
— Як? Ви збираєтесь з ними говорити? ,
.— Ні! Ні! — злякано мовила вона.— Нізащо в світі! Це ж мої вороги. Як ви могли подумати? Та я б їі^ очі івидряпала!
Г — Тоді годі про них думати. Я зроблю все, що можу, і —г— Будь ласка..Коли ж вони спробують затримати мене чи кудись одвезти, я їм не дамся.
— Вони не посміють,— запевнив він.
— Хто зна? Проте я їм до себе навіть доторкнутися не дам.
— Не вистачало ще нам цього клопоту...
Вони мовчки йшли далі. Руперт переплів її пальці з своїми і тихо мовив:
— Ви мені скажете правду, коли я вас про щось запитаю?
— Звичайно.
— Чого ви приїхали до Англії?
— Щоб побачити вас,— відповіла вона, не вагаючись.— Щоб пересвідчитись, що я не помилилася. Мені було так самотньо, коли ви поїхали. Я стільки про вас думала і от вирішила, що не знайду собі спокою, доки не побачу вас і не допевнюся. Адже я так вірила вам...
. —т А чому раптом почали сумніватись? Я, наприклад, не сумнівався й на мить.
— Так, так. Але ж ви не вірите в те, у що вірю я..,
Навіщо вп так...
— Не вірите! І я боялась, що зраджую не тільки себе... Ось чому мені було так боляче.
— Нічого ви не зрадили! — обурився він.— Не смійте так думати!
— Я намагалася... Але для цього й треба було зустрітися з вами.
— Але ж ви мені нічого пе сказали... Навіть не розпитували!
— Я хотіла спитати, коли була у вас. Та раптом відчула, що винна перед Джо і ви перед нею винні. Вона мала підстави так розмовляти зі мною.
— Ні, не мала.
— Я завинила перед нею.
— Чому ж т раніш мені не сказали?
Тепер вони забули про все на світі, крім того, що їх поєднувало.
— Навіщо? Мені потрібно було пересвідчитись, що вп достойний і чесний. От і все. Тепер я* знаю це напевне. . — Нічого ви не знаєте! Навіть тепер.
— Знаю. Все, що мені потрібно...
— І те, що ви зі мною зробили? 1 Bona міцно стисла його руку й кивнула.