— Правда,— мовила вона.-^— Я рада, що ти пам'ятаєш.
— А де тепер той цуцик?— підозріло спитала Тесе.
— Удома, вечеряє,— впевнено відповіла Ніна.
1 Свиня, а не собака. Паскуда! (Італ.) 112
і — Ніжка в нього одужала?
— Так.
— А котра була хвора?
— Права. Ми її добре вилікувдли.
Звичайно Джо терпіти не могла таких небилиць, що їх часто дозволяють дітям, але цього разу змовчала, бо Руперт пильно стежив за нею.
Роланд приїхав із школи у фольксвагенівському автобусі, і ми почули, як він жбурнув на підлогу в кухні сумку з підручниками й гукнув: "Я вже дома!" (Це призначалося не для нас, а для Анджеліни, щоб подавала обід). Я спостерігав за Ніною, чекаючи, що буде далі й що робитиме Джо.
Джо йуже любила сина. Відтоді, як усі вирішили, що Руперт загинув десь серед північної криги, хлопець пройнявся ранньою відповідальністю за матір, і вони ніколи більш не сварилися, що було досить дивйо, зважаючи на схильність Джо до безпричинних сварок. Але сьогодні в домі була інша жінка із чужої країни, жінка, що любила йогоГбатБка й доглядала самого Роланда ті кілька тижнів, яоли Руперт лежав хворий; що — втратила колись єдину дочку й не могла більше мати дітей, а тому прикипіла серцем до цього чемного англійського хлопчика так само, як і до його чемного англійського батька.
Роланд уже носив довгі штани і хоч потайки виховував у себе сильну вдачу, але був не від того, щоб при нагоді трохи похизуватися. Він чемно подав руку, злегка вклонився, мов французький дипломат, і поважно мовив:
— Здрастуйте, тітонько Ніно.
Той сентиментальний обраЪ, що зберігся в пам'яті Ніни, і її бажання знову побачити хлопчика, очевидно, перз-більшили для неї важливість цього моменту, і, здавалося, вона тепер не знала, як з ним поводитись,— чи, може, її просто бентежила присутність Джо.
— Здрастуй, Роланде,—серйозно відповіла вона.—Ну, як живеш?
— Дуже добре,-дякую.
Ніна взяла свою чорну сумку й відкрила її.
— Тепер я можу дати вам обом ваші подарунки,— сказала вона.— Ви не заперечуєте, Джо?
— Звичайно, ні.
Ніна дала кожному по невеликому пакуночку:1 Тесе одержала емальовану музичну шкатулку, що відкривалася 8 чотирьох боків і грала щораз іншу балетну мелодію, а Роланд — російський золотий годинник з календарем. Хлопець переможно подивився на матір.
— Ось і знайшовся спосіб обминути батька,— сказала Джо, бо Руперт нізащо не дозволив би своїм дітям такої розкоші.
Ніна стурбовано запитала:
— Щось не так?
— Ні, ні, все так,— запевнив її Рунерт і додав, майже 8 погрозою дивлячись на дружину: — Джо просто пожартувала.
Але я знав, що Джо знайде нагоду помститися. Діти були щасливі. Тесе дістала настанову поцілувати Ніну, а Роланд поважно потиснув їй руку й сказав, що йому завжди хотілося мати російський годинник з календарем.
— Дуже хотілося,— додав він.
Розмовляючи з Роландом, Ніна спитала, чи не забув він російську мову. Роланд сказав, що не забув, бо тепер вивчає її в ліцеї. Але тут Джо, користуючись своєю материнською владою, звеліла дітям іти: Тесе вона послала купатись, а Роланда — готувати уроки; отже, своєї нагоди Джо таки не проминула.
То була вже справжня війна, хоча й тільки з одного боку. Поведінка Джо не залишала ніяких сумнівів щодо її мети, а Ніна не могла нічого вдіяти. Ця суто жіноча ворожість сковувала Ніну, і вона дедалі більше почувала відповідальність радянської людини, яка мусить бути обачною, щоб не принизити свою гідність якимось жіночим вибриком чи порушенням правил етикету. Досі вона не, припустилася жодної похибки, коли не вважати того, що за російським звичаєм залишила ложечку в чашці, але, вбагнувши це, негайно зробила по-англійському.
Руперт сумно спостерігав усю цю картину й, певно, по-думки дивувався, з чого раптом розпалилось таке криваве бойовисько. Якщо він і почував перед тим якесь химерне задоволення двоєженця, бачачи обох жінок під одним дахом, то тепер, перед лицем реальності, від того почуття не лишилося й сліду. Бо насправді реальною булачтільки Джо. Вона міцно стояла на рідному грунті. жІ перемагала без особливих зусиль. * '"
Закріпити її перемогу мав приїзд Фредді й Пеггі. Адже Фредді був не тільки .справжній капіталіст і великий ділок, але й' чарівний чоловік, що анітрохи не скидався на якусь страшну потвору. Джо не забарилася сказати Ніні, що це Рупертів двоюрідний брат, відомий магнат, що пред"
ставляв інтереси фірми "Ройс" в усьому світіт і, власно кажучи, один з тих, кого мають ненавидіти всі комуністи.
Фредді був уже трохи напідпитку, але тримався чудово і* настрій мав веселий, приязний і доброзичливий. Одне слово, показав себе з найкращого боку. З Ніною він поводився підкреслено шанобливо, а вона чим дужче старалася зберегти гідність, тим ставала привабливіша. Руперт подав усім коктейлі, і я помітив,, як обережно пив Фредді,— так, ніби чогось боявся. Водночас він розпитував Ніну про її англійські враження, цікавився її думками про архітектуру, моди, людей і взагалі про Лондон.
— Найбільше мені сподобались оті квартали невеликих котеджів,— відказала Ніна.
— Та що ви, вони ж жахливі,— зауважила Джо.— Принаймні більшість їх. У вас буржуазні смаки, Ніно.
Ніна всміхнулася на її жарт, але то була силувана, несмілива усмішка.
Джо влаштувала надзвичайно вишуканий обід, який приготувала її нова куховарка, і Анцжеліна сердито подавала на стіл, бо перед тим клялася, що ніколи не візьме на себе роль serveuse!, якщо готуватиме хтось інший. Срібло й кришталь, що колись належали Рупертовій матері, стіл ^з прозорою скляною стільницею, м'який килим, світло й тепло — усе було багате й розкішне, а запечений окіст, здавалося, захрумтів уже тоді, коли тільки-но підняли високу срібну накривку.
Фредді позирнув на пляшку з вином і. кинув промовистий погляд на Руперта. Той легенько кивнув головою в бік Джо. Пеггі розпитувала Ніну про російські гроші ("Карбованці, так?"),— про одяг, косметику, кабінети краси, перукарні. Так, усе це є і в Радянському Союзі.
— 1 машини такі, як у нас?— запитала Пеггі.
— Авжеж,— відповіла Ніна.
— Але ж у вас є ще Великий театрі—заохочувала її до розмови Пеггі. Вона також включилася в те дивовижне змагання й пильно придивлялася до Ніни, яка, відповідаючи на її запитання, часто червоніла й затиналась.