Люди вже не сміялися. Гелда уважним оком зиркав по натовпу, і всі понахиляли голови, тільки Петро, звертаючись то до Гелди, то до німця-артилериста, вигукував:
— Ми єсть фейєрверкери! Нас не залякаєш! Ферштей? А він думає, що от німці прийшли і всіх комітетників виловлять, а вони ще вчора звечора на ярмарок поїхали! Ха-ха-ха!.. Ферштей? — він уже і до Гелди звертався по-німецькому.— Ферштей? А як німці поїдуть, то комітетники повернуться і візьмуть тебе за... — Петро зареготав і всім тулубом навалився на Гелду, намагаючись схопити його за в'язи,— і візьмуть тебе... Ха-ха-ха... За холку!..
Юрко зрозумів тепер, чому мати так просила його не йти на сход і чому вона знала про прихід карного загону. Значить, он чого батько поїхав на ярмарок. Куди він поїхав? У Ливенську, в Китайгород чи аж у Козельщину? Ярмарки в ці останні тижні петрівки, перед жнивами, відбувалися в усіх великих селах і містечках. Але дома ніхто не сказав, куди саме поїхав батько. І насамперед приховали це від Юрка, бо йому рано займатися політикою... Йому треба вчитися...
А чого, власне, батькові треба було тікати? Так, він був заступником голови волосної Ради, але його ж обрали! Він не сам же пішов?..
Люди помалу сходились, і натовп на майдані збільшувався. Сонце вже підбилося височенько, як на пізнє снідання, але ще не пекло, і душно було тільки біля Петра Дракавиченка, де люди юрмились, щоб послухати його балачку.
В цей час на ганок волосного правління вийшло кілька німецьких і один гетьманський офіцер. Німець-артилерист з вигуком "Цурюк! Цурюк!" швидко відіпхнув Петра від себе. Решта солдатів поставала на ноги, і селяни, що стояли майже біля самого загону, враз відкотилися на середину майдану. Хтось потяг Дракавиченка в гущу, і якийсь час було чутно його ображений голос: "Ти кого пхаєш? Фейєрверкера?" — але скоро і він загубився в людському гомоні.
Юрко побачив кількох знайомих — Трохима, учня вчительської семінарії, старшого від нього років на два, літнього вчителя Луку Федоровича, в якого Юрко вчився до вступу в гімназію, ще двох вчителів та відомих на все село діда Шмалія, який співав на криласі тенором, і діда Галія, що співав басом.
Юрко привітався з учителем і підійшов до семінариста.
— Що тут буде? — спитав він тривожно.
— Побачимо,— байдуже здвигнув плечима той.
Юрко спитав про інших двох учнів семінарії.
— На ярмарку,— засміявся Трохим. Він був тихий і покірливий хлопець. Його участь у громадському житті не йшла далі суфльорства в драмгуртку. А ті семінаристи, що "поїхали на ярмарок", виступали і на мітингах, і допомагали в земельному комітеті.
— А твій батько теж, мабуть, поїхав на ярмарок? — спитав Трохим, допитливо поглядаючи на Юрка. — Як ти не побоявся прийти? А що, як вони не подивляться, що ти гімназист?
З усього села в середніх школах вчилося шестеро, а з цих шести в гімназії вчився єдиний Юрко. І хоч у своєму класі, де з сорока учнів тридцять п'ять були діти поміщиків або міської буржуазії, Юркові весь час давали відчути його соціальний стан, тут, у своєму селі, серед селянських дітей, він був учнем привілейованого учбового закладу.
— А за що? — спитав він.
— Спитай їх,— і Трохим кивнув на ганок.
Звідти сходив молодий, років двадцяти п'яти, офіцер в чині хорунжого, в сивій смушевій шапці з довгим синім шликом, з шаблею біля пояса. Помахуючи стеком, він наблизився до сходу і сердито крикнув:
— Чому так довго збираються? Я призначив сход на десять годин, а зараз половина одинадцятої!
До нього підбіг волосний писар і злякано щось промовив.
— Вистроїти в два ряди! — наказав гетьманець, і натовп почав лаштуватися, розтягаючись у довгу стрічку.
— Де староста? — гаркнув на писаря хорунжий.
— Ваша вельможність, ви ж його самі послали скликати людей на сход,— з переляку приставивши руку до непокритої голови, відповів писар.
— Ти! Руку до пустої голови не прикладають! Де староста, питаю?
Писар розгублено мовчав і тільки блимав очима. Хорунжий повернувся до сходу.
— Ей, ви! Вівці! — гаркнув він.— Я що сказав? Швидко, в два ряди!
В цю мить з'явився волосний староста — середняк, літній чоловік, з коротко підстриженим сивим волоссям і правильними рисами обличчя. Він часто читав у церкві апостола, і Юрко уявляв апостолів схожими на цього селянина. Старосту шанували на селі, а обрали його на цю посаду тепер, за гетьманської влади, як людину до політики байдужу, що, на думку виборців, гарантувало йому особисту безпеку в сьогоднішній гострій політичній боротьбі.
— Де мужики? На яку годину я призначив сход? — вигукнув офіцер назустріч старості.— Хіба це сход? Тисяча дворів, а зібралося триста чоловік?
Спітнілий від швидкої ходи староста спинився перед офіцером.
— Сам оббіг дві вулиці,— захекавшись, повідомив староста.— Нікого нема дома...
— Нікого нема дома...— перекривив старого хорунжий і раптом змахнув стеком і вдарив старосту по сивій голові.— А руки! Руки як держиш! — і, продовжуючи стукати старого стеком по голові, приказував у такт ударам: — По швах! По швах! По швах!
Селяни завмерли, спостерігаючи небачену образу старому чоловікові.
Хорунжий повернувся до німецького офіцера. Враз прозвучала команда німецькою мовою, і карний загін, брязкаючи зброєю, вишикувався навскоси від селян.
Гетьманець вихопив шаблю з піхов і змахнув блискучим клинком у повітрі. Настала така тиша, що стало чутно цвірінчання горобців на кленах за церковною оградою.
— Духівництво, інтелігенція і землевласники, прошу вийти,— звернувся він до сходу і показав рукою на паркан біля волосного правління, куди належало вийти.
Відділилися від сходу і поважно покрокували два попи, Гелда, ще чотири куркулі, вчитель, призначений на посаду вже після встановлення гетьманської влади, почтмейстер, колишній урядник, який, очевидно, вважав себе інтелігентом, бо ні до духівництва, ні до землевласників не належав...
Юрко стривожився. Чи виходити йому? Батько — вчитель, отже, інтелігент, сам Юрко має вже освіту вищу за батькову... Що робити? Вагаючись, він спостерігав невеличку купку, що стояла окремо від сходу в тіні берестків під парканом, і чекав, хто вийде ще. Але Лука Федорович і інші два сільські вчителі, що були присутні, не виходили. І тут Юрко усвідомив, що кинути зараз сход — це не просто вийти з лав, а поставити себе окремо від селян, коли не проти.