— Не смієте! — твердо промовив він.— Я обранець народу!
Гетьманець зареготав:
— Двісті шомполів обранцю народу! Щоб знав, чого треба було вчити оцих овець! Шо-о-мпо-о-лів! — махаючи шаблею, лютував хорунжий, і солдати повалили вчителя на землю.
Юрко вже нічого не бачив, він не відчував, що весь дрібно тремтить, йому тільки здавалося, що його тіло втратило вагу і що зараз йому нічого не страшно. Раптом чиясь дужа рука міцно схопила його за плече і потягла з першого ряду назад, у другий. Юрко підвів очі. Незнайомий чоловік притиснув його до себе і німим поглядом, здавалося, наказував йому: "Спокійно! Перетерпи!"
В повітрі лунав свист шомполів, глухі удари і німецька мова рахунку. Яка ганьба! Батька б'ють, прилюдно... Як жити, як дивитися після цього людям у вічі? На мить Юркові здалося, що батько не переживе такої ганьби, але раптом побачив кров, що текла з батькової спини, і думки про ганьбу поступилися перед страхом за життя. Нервовий дрож посилювався, і чоловік обхопив його обома руками, наче хотів стримати неслухняне хлопцеве тіло. Юрко стиснув кулаки, щоб якось перебороти тремтіння, але з кожною цифрою, проголошеною німецькою мовою, і кожним посвистом шомпола хлопця підкидало, наче били його самого.
Нарешті пролунало:
— Цвай гундерт!
В проміжку між двома чоловіками переднього ряду Юрко побачив, як два солдати підвели скривавленого батька. Він стояв, низько опустивши голову, і Юркове серце стиснулось від болю: принижений, зганьблений, знищений батько...
— Ну, обранець народу, кричатимеш тепер: "Хай живе Радянська влада!"? Знатимеш тепер, чого вчити? — зареготав гетьманець.
Вчитель повільно підвів голову, і на його загостреному, схудлому обличчі всі побачили тільки очі, великі, повні рішучості, блискучі очі. Гетьманець враз перестав реготати.
— Люди добрі,— звернувся до сходу вчитель,— прийняти катування за народ — це не ганьба! Прийняти катування за революцію — це не ганьба! — він повернувся до гетьманця: — Народ прокинувся і нічим — ні шомполами, ні багнетами, ні шибеницею не залякаєте його!
Юрко наче ожив. Разом з батьком він відчував на собі удари шомпола і тепер разом з батьком говорив ці великі слова і йшов з батьком на подвиг.
— Мовчать! — осатанів гетьманець і вихопив з піхов шаблю.
— Не залякаєте! — спокійно і твердо промовив вчитель.— Хто ви? Хто вас підтримує? Багнети? Та ще й не свої, а чужі багнети! Зрадники ви з своїм гетьманом! І народ змете вас з своєї дороги. А влада народу, а влада Рад житиме! — він знову повернувся до сходу:— Вірте мені! Це я кажу вам отут, перед німецькими кулеметами!
— А, так! — дико вигукнув гетьманець і, розмахнувшись, з усієї сили вдарив вчителя шаблею по голові.
Вигук жаху вирвався з сотень грудей.
Юрко скам'янів. Ще не в силі збагнути те непоправне, що зараз сталося, він тільки дивився круглими від жаху очима на розвалену пополам батькову голову.
— На! На! — оскаженіло вигукнув кат і рубав шаблею нерухоме тіло. Потім, не перестаючи махати скривавленим клинком, гукав до сходу: — Кожному! Кожному так буде!
Сход мовчав, але в цьому мовчанні почувалось щось грізне. Воно наростало, і хорунжий раптом замовк, наче спіткнувшись. Та командир карного загону зрозумів зміну в настрої людей, подав команду, і солдати, заклацавши затворами, приставили гвинтівки до плечей.
— Розійдись! — істерично заволав гетьманець. — Розійдись! Стрілятиму! Всіх перестріляю!
Селяни з дивною повільністю, наче роздумуючи, нехотя, посунули з майдану, озираючись на солдатів, що стояли готові стріляти.
Юрко йшов, як сновида, і тільки через кілька хвилин опритомнів. Той самий незнайомий чоловік вів його, тримаючи за плече.
— Пустіть мене,— тихо сказав хлопець і глибоко-глибоко зітхнув.
Вони мовчки пройшли до перелазу, де Юркові треба було повертати на городи.
— Спасибі вам,— так само тихо промовив хлопець і звернув на стежку, яка зникала в густих заростях берестків.
Лишившись сам на сам, Юрко раптом відчув увесь жах і біль своєї втрати. Він упав на траву і довго і беззвучно плакав.
Коли напад горя пройшов, він підвівся і кілька хвилин задумливо сидів. Потім гірко усміхнувся: "Рано ще тобі займатися політикою...". Цю фразу він чув ще сьогодні ранком, а здавалося, що це було давно, давно... "Рано тобі..."
Перед очима постало дороге батькове обличчя, а в вухах гриміли останні батькові слова.
Ні, тепер уже не рано! І він доведе тим, хто вбив його батька, що не рано!