Любка, одначе, стояла на одному місці серед капусти й м'яла в пальцях листочок.
Івашко стяг шворку до самої землі. За другий її кінець держав Сашко. Васько поцмокав на неї язиком.
— От довга! Молодця Сашко! Добру вибрав. Ну, хлопці, гайда до Сашка. А ти, Йвашку, роби петлю та сідай. Та знаєш що? Ти на цих балках, що нижче, сідай спочивати.
— Я вже бачив, — кинув Івашко, роблячи петлю.
— Та нитку одв'яжи, — порадив Демид.
— Ні, нитки не треба одв'язувати. Нехай буде. Може, згодиться.
Васько й Демид перейшли до Сашка. Івашко, зробивши петлю, просунув у неї все тіло й підклав її собі під зад. А Любка все так само стояла й м'яла листочок у пальцях.
— Ну, Любко! Іди ж! — гукнув Васько.
Любка підвела голову, подивилася на Івашка тоскними очима й хотіла щось сказати до нього. Але Івашко дивився на неї таким гострим, таким упертим поглядом, що вона мовчки посунула через капусту до хлопців і взялася за шворку поруч Сашка.
Тоді Івашко вмостив краще петлю під собою, взявся обома руками за шворку й гукнув:
— Тягніть!
А голос йому був здушений, чудний, неначе щось їв та крізь непрожовану їжу й гукнув оте "тягніть!".
Хлопці потягли. Шворка витяглась, напнулась, і Івашко помалу почав одсуватись од землі, похитуючись і крутячись, як відро в криниці. Балка була з нахилом до стіни, й шворка через якусь хвилину зсунулась до самого муру, і Івашко боком терся об нього. Щоб полегшити тягти й не тертися, він одштовхувався ногою й рукою.
— Важко тягти? — крикнув він, коли витягли сажнів на півтора.
— Нє-е! — бадьоро закричав Васько. — Так наче добрий цебер води. Та й годі. А тобі як?
— Добре. Тягніть далі!
Але тягти далі не довелося. За спинами хлопців зненацька зачувся грізний голос:
— А це що таке?! Га?!
Хлопці від несподіванки й страху аж скинулися й трохи не випустили шворки. Коли б не Любка, яка з усієї сили тягла й кричала "держіть, держіть!!", то шворка виприснула б їм з рук і Івашко упав би. Хлопці схаменулись, міцніше вхопились за шворку, але вже не тягли її, а стояли й, повернувши голови назад, зо страхом дивилися туди. До них із садка йшов чоловік у жилетці з ломакою в руці, круглобородий, круглопикий й з лютими та здивованими очима.
— Що це ви тут робите?! Га?
Хлопці мовчки швиденько, не змовляючись, почали спускати Івашка на землю.
Круглопикий чоловік підійшов і грізно озирнув хлопців, шворку, Івашка. Навіть угору на мур подивився.
Івашко став ногами на землю, виліз із петлі й тихеньким, лагідненьким голосом сказав:
— Ми, дядю, нічого. Ми голуба спасаємо.
Круглобородий дядьо подивився вгору, пошукав очима й сердито сказав:
— Якого голуба? Де?
— А он там, у дірці він. Шуліка його туди загнала. От там, під тою балкою, що шворка на ній...
— Під отою балкою?!
І чоловік із таким страхом сказав це, що всі аж прищулились, неначе він ломакою на них замахнувся.
— Та ви показилися?! Та аж отуди хотіли тягти оцього дурня?! Зараз же мені забирайтеся сцюдова!
— Дядю, та ми ж...
— Геть, кажу! Та ще город мені топтати! Щоб і духу вашого не було! Забирайте свою шворку! Ач, с вол очі дурні, убийство мені тут затіяли. Стягайте шворку, бо я вам тут голови попровалюю оцією ломакою! Швидко!
Хлопці перелякано почали стягати шворку, а круглопикий дядьо стояв і грізно чекав. Благати його, видко, було краще й не пробувати. Івашко понуро підійшов до хлопців і, ставши спиною до хазяїна, помагав стягати.
Коли стягли аж до петлі, Івашко швиденько і так, щоб не помітив дядько, вийняв ножичка і відрізав нитку.
— Нитку не чіпайте, — муркнув він до хлопців і почав згортати шворку.
— Ач, собачі душі, салату потоптали. Щастя ваше, що я сьогодні добрий, а то б рачки сцюдова повзли б мені.
Васько спідлоба глипнув на нього: коли він добрий та такий, то який же він буває, коли недобрий?
Хлопці забрали шворку, рогатку, кашкети й попленталися з городу. А добрий дядьо ще й гукнув їм услід:
— Та глядіть: спіймаю тут іще раз, ноги поперебиваю!
Івашко йшов позад усіх, блідий, з насупленими бровами й тісно стуленими губами. А Любка ступала поруч і спідлоба, скоса зиркала на нього. І в погляді був і жаль, і страх, і ясні радісні іскорки. Навіть щоки їй порожевіли.
На вулиці Івашко раптом хмуро звернувся до Сашка:
— Позич мені до завтра шворку.
І навіть потяг її з плеча Сашка.
Усі здивувалися: навіщо йому тепер була потрібна шворка?
— Та так. Треба. На друге. Я завтра тобі оддам. Дай.
— Та бери.
Сашко охоче скинув з плеча поплутану важку шворку. Івашко почав акуратно змотувати її наново. Хлопці нічого більше не питали й не казали йому і мовчки помагали змотувати. Що ж тут уже питати, коли найкращий голуб голодною смертю в якійсь паршивій дірці загибає.
Змотавши й повісивши шворку на плече, Івашко понуро попрощався з хлопцями й пішов додому Бузюківською вулицею. За ним посунула й Любка. Коли вони відійшли вже геть далеко від хлопців, Любка порівнялася з Івашком і несміливо спитала:
— А нащо тобі шворка, Вашечку?
Івашко якусь мить нічого не казав, потім бовкнув:
— Сірого спасать.
Любка злякано зиркнула на Івашка. Він уперто насунув брови на очі й дивився поперед себе. Помовчавши, Любка знову тихеньким голосом спитала:
— А як же ти його будеш спасать?
— Якось буду.
Це значило, що він уже й Любці не хотів сказати, що і їй уже не довіряв. Любці очі налилися слізьми, але вона нічого більше не промовила.
Не доходячи до свого двору, Івашко заховав шворку в бур'яні, замітив місце й хмуро сказав до Любки:
— Дома нічого не кажи. Пропав сірий. Шукали, не знайшли. Та й годі.
— Добре... — шепнула Любка.
Голуби майже всі сиділи в грядці, притихлі, задумливі, сумні. Неначе вони знали, що товариш і проводир їхній сидів у тісній тюрмі, засуджений на страшну голодну смерть. Проте, коли Івашко сипнув їм зерна, всі вони жадібно кинулись на нього, аж крила відтопірчували, — такі голодні були.
Тільки чорна голубка не вийшла їсти. Вона сиділа в самому куточку гнізда, зіщулившись і не рухаючись. Коли Любка подивилася на неї, в очах їй стало гаряче-гаряче й вона гірко заплакала, притулившись лобом до гнізда гривунів. Івашко тихенько іштяг її з грядки.
— Виходь, треба голубів зачиняти.