Сашко знову почухався під кашкетом і задумливо сказав:
— Битимуть здорово батько, як спіймають.
— Так чого ж спіймають? Бери так, щоб не спіймали. Та живо тільки, нерано. Сунь, сунь, нема чого...
Сашко мляво повернувся й пішов спочатку ліниво, ледве волочачи ноги, а потім раптом увесь шарпнувся й бігом погнав до дороги.
— Ач, надумав, мабуть, як украсти, щоб не спіймали, — добродушно сплюнув Васько.
Тоді Івашко повернувся до Любки й діловито, неначе нічого й не було, сказав:
— А ти, Любко, катай додому й принеси рогатку та сірі нитки від великого змія. Товсті, суворі. Чуєш? Та коли голуби позаходили в грядку, зачини їх. А як не позаходили, то не заганяй, бо нема коли, а біжи швидше сюди. І нікому-нікому не кажи, що ми збираємось сірого доставати. Чуєш, Любочко?
Любка слухала, спустивши очі, потім війнула ними на Івашка, пошепки сказала "чую" і побігла за Сашком тою самою дорогою.
— Гм!.. Рогатку, сірі нитки... — вголос міркував Васько. — Що ж воно буде?
— А от побачиш.
Погано було ще те, що дірка була над чужим городом. Значить, треба було лізти на чужий город, топтатися по городині, робити людям шкоду. Та й хазяїни могли прогнати кожної хвилини. А інакше неможливо було й підступитися.
— Ну що буде, то буде! — рішив Івашко лізти на чужий город. Може, хазяїни з-за хати не побачать. А як і побачать, то можна буде попросити дозволу голуба визволити, люди ж вони, самі зрозуміють, що не заради іграшок чи шкоди в чужий город забралися.
Любка перша прибігла з рогаткою та нитками. Очі в неї були вже не заплакані, але на Івашка вона подивлялася все ж таки з упертим острахом.
Івашко знайшов невеличкого, але важкенького камінця і прив'язав до нього нитку.
— Що ж це буде, Івашку?
— А от побачиш, Любко, бери нитки та, розсотуючи, одходь.
Любка слухняно взяла нитки й, розсотуючи їх, почала відходити.
— Іди, іди. Аж поки я не скажу "стій".
Васько й Демид із цікавістю ждали, що ж воно вийде з того. Любка все йшла та йшла, розсотуючи нитку, а Івашко мовчав і все подивлявся то на мур, то на нитку. Нарешті гукнув:
— Стій! Стій там, не пускай нитки. Пустиш тоді, як скажу "пускай".
Після того він уклав у рогатку камінчик з прив'язаною ниткою й підійшов до самого муру. Васько раптом увесь аж підскочив.
— От собака: це ж він хоче стріляти ниткою через балку!
І так йому це сподобалось, що він аж ногу ногою сильно почухав.
Івашко був перший стрілець із рогатки на всю вулицю.
Це всі знали. Він на дзвіниці раз дикуна поцілив, а в хлопця попасти хоч би на сто кроків йому було як раз крізь зуби чвиркнути. Так то ж без нитки, дробом або камінцями. А тут як? Як перекинути якраз через оту саму балку, що над діркою сірого, а не через іншу — їх же тут достобіса, отих балок.
Івашко й сам про це міркував. І так заходив, і з іншого боку підступав, — усе незручно було. Ні, треба-таки було лізти на чужий город та стати під самою тою балкою. Та ще до того так силу розмірити, щоб не через нижчу чи вищу балку нитку закинути! Івашко кивнув Любці й неголосно гукнув їй: — Посувайся за мною. Та не заплутай нитку. Демиде, Ваську, візьміть нитку та піддержуйте на руках. Та тільки піддержуйте, а не держіть! Один там, а другий тут.
Васько й Демид кинулись до нитки й підхопили її на руки. Івашко переліз через тин на чужий город і пішов між капустою здовж муру. Любка тихенько посувалася за ним, а хлопці стояли на місці й підтримували на витягнених руках нитку.
Івашко довго примірявся, то відступав, то підсувався під самий мур, задравши голову. Нарешті вибрав місце, взяв рогатку в руки, озирнувся на хлопців, на Любку, провів поглядом по нитці, чи не заплуталась де, й тоді почав цілитись угору. Хлопці й Любка стояли, затаївши дух, і не ворушились.
Довго цілився Івашко, водячи піднятою догори рогаткою то в один бік, то в другий. Нарешті зупинився, натяг резину й спустив. Камінець фуркнув, звівся вгору й потяг за собою нитку. Перелетівши над балкою, він зробив дугу і впав на город, перечепивши через балку нитку.
— Ну й сукин же син!! — аж картузом по землі бахнув Васько від захвату. — Ну й мерзалєц!!
І кинувся за Демидом на город. А Любка стояла на місці й не ворушилась. Чи була в неї надія, що Івашко не перекине нитки та не будуть його тягти до дірки? Чи зраділа, що перекинув, що була надія сірого визволити?
А тут і Сашко прибіг зі шворкою, захеканий, мокрий від поту.
— Не спіймали? — гукнув йому назустріч Васько.
— Нє-е! Я з комори взяв, не з лавки! Найдовшу. Важка, проклята!
— Ну а ми тут, брат, нитку вже перекинули через балку! Тепер шворку до нитки прив'яжемо та й перетягнемо. Ловко? Га?
Сашко отетерів.
— А як же... А як же нитку закинули?
— А з рогатки. На камінці. Хитро, ге ж? Івашко тим часом почав розв'язувати шворку, діловито й завзято насупивши брови. Розмотавши шворку, прив'язали її до нитки.
— Тепер біжи, Демиде, тягни за той край нитки! Живо! — строго наказав Васько.
Демид побіг і взявся за другий кінець.
— Тягни! — гукнув Васько.
Шворка жовтою гадюкою поповзла вгору. Через те, що вона була нова, вона повзла, як розгорнена пружина. Дотягтись до балки, шворка зупинилася. Демид шарпав, тяг, підкидав, але вона не рушила з місця.
— Не шарпай, Демиде, не шарпай! — злякано закричав Івашко і побіг до нього. — Не тягни. Стій. Держи так.
Він підбіг до Демида й узяв у нього з рук нитку. Замість того щоб тягти, він почав одпускати її. Відпустивши на аршин, він одійшов трохи вбік і обережно потяг нитку. Дійшовши до балки, шворка знову зачепилася.
Тоді й Любка прибігла. Але вона не помагала, не радила, як інші, а стояла осторонь і хмуро зиркала вгору до шворки. В дірці за дротиками часом з'являлася крихітна голівка сірого, але Любка не зупинялася на ній очима.
Івашко вперто знову спустив шворку, знову змінив місце й знову потяг. На цей раз шворка пересунулась через балку, стала на ній бубликом і почала зсуватися вниз.
— Ге, чорта з два, голубонько! — переможно сплюнув Васько. — Впирайся, не впирайся, а будеш тут. Ну, хлопці, готовся! Любко, іди, будемо тягти Івашка. Чого так дивишся? Дурна, шворка новенька, а балка така, що церкву на ній почепити можна. Живо!