— Ти, Іванов, співай,— сказав Ботов,— ти співай! Я, звичайно, свідомо не поспішав співати, бо всі,
і особливо Ботов, з музичним і співочим ухилом, і Маслов хотіли швидше почути мій спів.
— Іванов заспіває,— сказав хтось із хору.
— Не заспіває,— не погодився хтось з хлопців. Галас наростав. Агрипина Михайлівна весь час трималася за серце і перелякано дивилася на мене.
— І щоб не було запитань, як це Іванов заспівав, і чому, поясню: зів багато салати. Пояснюю, що це значить: норвезький вчений* Олаф Ліядстрем вивчає вплив овочів на людську психіку. Якщо-вірити професорові, салата розвиває музичність, цибуля-пирій — логічне мислення, морква і шпинат навівають меланхолію, картопля заспокоює. Отож вибір овочів до столу — діло непросте. А тепер персонально для Бориса Кути-рьова, він у нас веселий хлопець, так-от... Група вчених працювала на узбережжі Шрі-Ланка, де ще у XIX віці було помічено такий феномен: у світлі вечора з води линули тихі звуки. Вони ніби блукали із кінця в кінець лагуни. Вчені мали фотоапарати з телеоб'єктивами і магнієвими спалахами, магнітофони, ехолоти та іншу електронну апаратуру. Ця апаратура і допомогла з'ясувати природу таємничих мелодій. Співаками виявились тропічні мілководні молюски. Звуки ці мають, як з'ясувалось, досить прозаїчну причину — вони ніби допомагають молюскам перетравлювати їжу. Гумор,— сказав я і доДав: — Проте в ньому є доля правди.
— Якщо Іванов зараз справді заспіває нам пісню на свої слова і музику, я помру від здивування,— сказала Ніна Тьомкіна.
— Тоді, аби продовжити життя Тьомкіній, скажу ще два слова про дихання під час співу: "На вмінні набрати в легені достатню кількість повітря і економно користуватися ним базується все мистецтво вокалу",— так сказав Карузо. А голос, як відомо, народжується від взаємодії вібруючих голосових зв'язок з повітряним дихальним потоком, що проходить через їх зімкнуті краї. Якщо нема цього повітряного потоку, то голос не народжується, не дивлячись на те, що коливання голосових зв'язок, як це твердить теорія Юссона, в принципі можуть бути і без повітряного потоку. Таким чином, дихальний апарат співака — легені з великою кількістю м'язів — цілком справедливо порівнюються за своєю функцією з механічними музичними інструментами, тобто є енергетичною системою голосу...
— Іванов, народжуй потік повітря! — нетерпляче вигукнув хтось із хору..
Після цього я перервав свою лекцію і набрав у свої надлегені повітря, торкнув пальцями струни гітари, мисленним зором оглянув всі акорди акомпанементу пісні і положення пальців на грифі, а також текст пісні про серце, згідно з теорією віршописання, яка з учорашнього вечора оволоділа моїм прозаїчним уявленням. Але... що таке? В чому справа? Замість віршованого тексту я побачив той же прозаїчний абзац із словами: серце — це конусоподібний пустотілий орган і т. д. і т. п. Проте співати пісню на такі слова не можна було, хоч я і знав, що звуком називається те, що сприймаємо від коливання повітря нашим вухом. Матеріалом для музики служать тільки музичні звуки, тобто такі, що мають певну висоту, силу, тембр і викликаються людським голосом і різноманітними музичними інструментами. Я не міг видавити з себе жодного звуку. В музичній кімнаті надовго запала недобра тиша. "А,— подумав я,— заспіваю". І заспівав на всю силу мого багатодецибельного голосу.
Заспівав на слова, що серце — це конусоподібний пустотілий орган і що його задньоверхня частина зветься основою... Хоч ні голос, ні пальці мене не слухались, я виводив свою пісню з останніх сил. Слова прози плутались у моєму мозкові, не підкоряючись мені, і ніяк не бажаючи ставати віршами. І хоч стрілка індикатора моєї свідомості аж ходила ходуном, зовні я був спокійний. Пульс (я встиг покласти пальці на руку), пульс, як завжди, глибокого наповнення, п'ятдесят два удари на хвилину.
Про що я хотів написати пісню? Про серце, що б'ється. Серце б' що?.. Як метроном!
А метроном — це прилад для позначення ритмічних часток часу. Серце б'ється, як годинник. А годинник — це прилад для вимірювання точності часу... А "б'ється" — це дієслово. Але яке це зараз має значення, що^ "б'ється" — це дієслово, а метроном — це прилад, а годинник — це годинник... І що всі кругом галасують і не розуміють мого спокою...
"Де ви, де ви, браття по розуму? Ви б мене зараз зрозуміли, не те що ці браття по співах",— думав я.
Понад піввіку тому назад фізики відкрили дуже цікаве явище природи. Виявилось, що з космосу наша планета постійно "обстрілюється" потоками атомних ядер високої енергії. Ця енергія така велика, що ядра атомів не лише пронизують усе живе, але здатні пробити досить товстий шар свинцю, проникнути на сотні метрів в глиб землі.
Цікавість до посланців з космосу була далеко не пустою: навіть одна така космічна порошина здатна вивести з ладу п'ятнадцять тисяч клітин людського організму. Порівняно з загальною кількістю клітин — десь близько тисячі біліонів — це не так багато, але, може, ці порошинки вивели з ладу мої музичні клітини? Та ні, все це дурниці, у інших же вони нічого не вивели з ладу! Та і Павлов Іван Петрович був правий, коли писав, що "найсильніші подразнювачі — це ті, що йдуть од людей. Все наше життя являє собою нелегкі стосунки з іншими людьми, і це особливо хвороб-
ливо може відчуватися". От люди надовго залишаться наодинці з космосом... і одне з одним. Тіснота, незвична атмосфера, ізоляція. Як тут уникнути взаємовідносин, які можуть "хворобливо відчуватися*? Тут не в космосі, і то он що твориться. Повне нерозуміння.
В музичній кімнаті мої однокласники були в цілковитій паніці, в стресі, але я залишався спокійним, хоч мені і не підкорялись ні пальці, ні голос, ні вірші, ні...
Те, що вони сприймали завжди, як моє нахабство, як бажання зірвати урок, як... навіть не знаю що, це насправді було зовсім не те. Просто одна з моїх систем існування (із украй занедбаних систем — по Чарлзу Дарвіну) потрапила в аварійну ситуацію, і все, що я робив (форсував голос, переставляв на грифі гітари неслухняні пальці, намагався перекласти прозові рядки про серце у римовані рядки віршів), все це було спробою виправити становище.