Надія

Страница 77 из 121

Андре Мальро

Серед усіх чоловіків, яких зустрічав або з якими жив Скалі від початку війни, тільки Гарсіа відзначався строгістю розуму. І Скалі із задоволенням віддавався інтелектуальній розмові із старим Альваром після важкого дня, коли він відчув себе слабким керівником. Скалі тягся до того світу, де він знову відчував собі ціну.

— Вони повертались? — запитав він.

— Вони одразу ж починали шукати причину. "Я хочу купити цю картину тому, що вона мені подобається, тому, що вона здається мені цікавою, тому, що в моєї приятельки така сама". Було відомо, що найкращі картини Ель Греко зібрані в мене.

— Коли ж ви згоджувалися?

Альвар підняв вузлуватий палець, порослий кучерявим волоссям.

— Коли вони мені відповідали: "Тому, що вона мені потрібна". І якщо це була багата жінка, я продавав їй картину, і дуже дорого. Якщо вона була бідна, я часом дарував їй картину.

Зовсім близько пролунали два рушничних постріли, а вслід за ними — виразне тупотіння кроків, що розбігалися вусібіч.

— Внутрішні віконниці зачинені,— спокійно сказав Альвар,— знадвору не видно, що в нас горить світло... Я продавав, згідно з моєю правдою, сеньйоре Скалі. Продавав! Чи може людина просунути свою правду бодай трохи далі від цього? Цієї ночі я сповнений нею. Марокканці? Мені байдуже до них...

— Невже ви дозволите вбити себе з байдужості?

— Ні, не з байдужості...

Альзар трохи підвівся, не відриваючи рук від підлокітників крісла й подивився на Скалі дещо театрально, паче хотів підкреслити свої слова:

— З презирства... Одначе ви бачите цю книжку? Це "Дон-Кіхот". Мені забаглося зараз її почитати — не виходить...

— У церквах на півдні, де йшли бої, я бачив поряд з кар-тгшами великі калюжі крові. Картини... втрачають свою силу...

— Потрібні інші картини, і тільки,— відказав Альвар, пакручуючп кінчик бороди на вказівний палець, тоном торговця, який збирається обвішати іншими картинами помешкання свого клієнта.

— Гаразд,— сказав Скалі,— цс означає високо підпоситя творп мистецтва.

— Не твори, а мистецтво. Не завжди одні й ті самі твори мистецтва відкривають доступ до того, що в пас є найчистіше, але це завжди твори мистецтва...

Скалі нарешті зрозумів, що в нього викликало ніяковість від самого початку розмови: вся виразність цього обличчя зосереджена в очах, і Скалі, загіпнотизовапий схожістю батька й сина, щоразу, коли його співрозмовник скидав пенсне, сподівався побачити очі сліпого.

— Ні прозаїки, ні моралісти не звучать цієї ночі,— вів далі старий.— Люди, зайняті життям, нічого не варті перед смертю. Мудрість вразливіша, піж краса, бо мудрість не чисте мистецтво. Але поезія й музика цінні й для життя, й для смерті... Треба було б перечитати "Нумансію". Пам'ятаєте? Війна йде по обложеному місту з приглушеним тупотінням ніг, що біжать...

Альвар підвівся, пошукав повне зібрання творів Серван-теса, але не знайшов.

— Усе догори дном через цю війну.

Він дістав з полиці іншу книжку й прочитав уголос три рядки із сонета Кеведо:

Що це за страх? Чому сумна прийшла ти До мене? Чи ти, страднице моя, Мене сьогодні зможеш врятувати?

Рух указівного пальця, що супроводжував читання вірша, виказував у ньому професора; він знову сидів, згорбившись,— старий птах, що сховався водночас у своїй зачиненій кімнаті, в своєму кріслі й у поезії,— і читав повільно, з почуттям ритму, що ще більше хвилював, бо голос його був глухий, такий самий старечий, як і його усмішка. Здавалося, що приглушене тупотіння ніг, далекі постріли, всі шуми дня й ночі, які Скалі ще відчував на собі, кружляли, як схарапуджені тварини довкола цього голосу, вже відданого смерті.

— Звичайно, мене можуть убити маври. І мене можуть убити ваші, згодом. Це не має значення. Сеньйоре Скалі, хіба так важко чекати смерті, яка, може, й не прийде, спокійно попиваючи коньяк і читаючи чудові вірші? Смерть збуджує дуже глибоке почуття, яке ніхто з часів Відродження не зміг передати. Я боявся смерті, коли був молодий,— сказав він, понизивши голос, ніби в дужках.

— Яке почуття?

— Цікавість...

Він поклав томик Кеведо на полицю. Скалі не хотілося йти.

— Смерть не викликає у вас цікавості? — спитав старий.— Будь-яка остаточна думка про смерть така безглузда.

— Я раніше багато думав про смерть,— сказав Скалі, поклавши руку на свій кучерявий чуб.— А відтоді, як я воюю, ніколи більше не думаю про неї. Вона втратила для мене будь-яку... метафізичну реальність, якщо хочете. Бачите, якось мій літак упав. Між миттю, коли літак торкнувся землі, і миттю, коли мене поранило — дуже легко, в момент, коли почувся тріскіт, я ні про що не думав, я перебував у шаленому напруженні, в живому напруженні: як стрибнути, куди стрибнути? Тепер я думаю, що так буває завжди. Поєдинок: смерть переможе або програє. Гаразд. Решта — боротьба ідей. Смерть не така вже й серйозна штука; інша річ — страждання. Мистецтво — ніщо перед стражданням, і, па жаль, ніяка картина не витримує поряд з калюжами крові.

— Не переймайтесь цим, не переймайтесь! Під час облоги французами Сарагоси гренадери звели свої намети з полотен найкращих художників. Після однієї вилазки польські улани, вклякши на коліна серед поранених, читали молитви перед богородицями Мурільйо, з яких були зроблені дверцята в трикутних наметах. Це були не просто ікони, а мистецтво, адже вони не молилися перед лубковими богородицями. Сеньйоре Скалі, ви добре знаєте мистецтво, але не досить знаєте страждання... Ви ще молоді й згодом самі побачите: страждання менше хвилює, коли певен, що його не позбудешся.

Кулемет заскрекотав короткими чергами, злобливий і самотній у наповненій шерхотом тиші.

— Чуєте? — неуважливо спитав Альвар.— Але та часточка людини, яка стріляє, цієї миті не найголовніша в ній... Хто може сказати, що виграш, який вам принесе економічне визволення, буде більший за втрати, яких зазнав нове суспільство, котре з усіх боків підстерігатимуть усякі загрози? Економічна кабала нелегка, але щоб її знищити, треба зміцнити політичну, військову, релігійну або поліцейську кабалу. Тож що мені з того?

Альвар зачепив Скалі за живе, що тепер цьому низенькому кучерявому італійцеві здавалося трагічним. На думку Скалі, революції загрожувало не майбутнє, а теперішнє: з того дня, колп його здивував Карлич, він бачив, як у багатьох його найкращих товаришів розвивався фізіологічний елемент, і це його приголомшило. І все пережите ним не могло його заспокоїти. Він сам не знав, де опинився.