І всі вони, вишколені священиками, підтягнули йому хором латиною. Так само, як його друзі згадали ці іронічні латинські слова, поранені революціонери з руками в гіпсі, які, здавалося, наготувалися грати на скрипках, згадували латинські слова про смерть...
— Священик,— вів далі Герніко,— сказав мені: "Коли я прийшов, усі вони вилили душу переді мною, бо я приніс їм утіху..." О ні! Вони вилили перед ним душу, бо цей священик, який зайшов до них, мабуть, був їхній ворог.
Герніко знову спіткнувся об камінь: площа була вкрита бруком, наче після бомбардування. В нього змінився голос.
— Я чудово знаю: наші серйозні католики думають, що настав час усе це знищити. Син божий зійшов на землю, щоб говорити й нічого не сказати. Від страждань він трохи втратив глузд; стільки часу на хресті, розумієш... Тільки бог знає, які випробування він пошле духівництву. Але я вірю: треба, щоб духівництво знову стало нестерпним...— І перегодя додав: — Може, таким, як життя кожного християнина.
Гарсіа дивився на їхні зігнуті тіні, що рухалися по спущених жалюзі крамниць, і думав про дванадцять бомб, кинутих ЗО жовтня.
— Найважче,— півголосом провадив Герніко,— це питання про дружину й дітей.— І ще тихіше: — Для мене не все втрачено: їх тут немає.
Гарсіа вдивлявся в обличчя свого друга, але не бачив його. У залі довкола було тихо, але фашистська армія оточувала місто. Вона відчувалася, як чиясь присутність у тем-пійкімнаті. Гарсіа згадав свою останню розмову з Кабальєро. В ній було проронено слова "старший син". Гарсіа знав, що фашисти ув'язнили в Сеговії сина Кабальєро й що па нього чекав розстріл. Це було у вереспі. Вони сиділи за одним столом, Кабальєро в спецівці, а Гарсіа в комбінезоні. Крізь відчинене вікно влетів осінній коник-стрибунець: упавпш між ними на стіл, він, напівживий, намагався не ворушитись, і Гарсіа дивився, як тремтіли його лапки. Обидва воші мовчали.
1 Католицька молитва "Отже, так є..."
Розділ сьомий
Перед вітринами, стукаючи в тумані брущаткою перекопаної бруківки, терпеливо тупцювали тіні. Офіціанти з похмурим подивом прислуговували трьом відвідувачам, що загубилися у великій залі готелю "Гран-Віа", яких вони вважали останніми відвідувачами за часів республіки. А у вестибюлі готелю бійці П'ятого полку один за одним повними пригорщами виймали з великих мішків набої і поротно шикувалися на тротуарі. Вони були добре озброєні. В Те-туані, в Куатро Камінос жінки тягли на останні поверхи будинків увесь бензин, який їм пощастило зібрати. Про те щоб здатися, виїхати кудись, у цих робітничих кварталах питання не ставилося. Ваговозами й пішки бійці П'ятого полку вирушали до Карабанчеля, Західного парку, Університетського містечка. Вперше Скалі побачив цілковиту злагодженість п'ятисот тисяч чоловік. Батько Хайме зможе прихопити з собою тільки валізу: в автомобілі було тісно.
Двері йому відчинив літній чоловік, дуже високий, сутулуватий і широкоплечий, із загостреною, мов наконечник списа, бородою. Але тільки-но на нього впало світло електричної лампочки, що горіла в коридорі, Скалі помітив, що борода пом'якшувала це обличчя, схоже на обличчя з портретів Ель Греко, як це зробив би художник-копіїст школи барокко: гострі й дуже великі очі, трохи тьмяні від важких і зморшкуватих повік, грайливі кучері волосся, що обрамляли лису маківку, рухливі брови трикутником, що закінчувалися, як і борода, клинцем.
— Ви Джованні Скалі? — спитав він усміхаючись.
— Вам розповідав про мене ваш син? — сказав Скалі, здивувавшись, що старий назвав його по імені.
— Авжеж, але я читав ваші праці...
Скалі знав, що батько Хайме професор, мистецтвознавець. Вони зайшли до кімнати, цілком заставленої книжками, за винятком двох високих піні з обох боків канапи. В одній з пих стояли іспано-мексіканські статуї, в другій — прекрасна картина Моралеса.
Альвар роздивлявся Скалі через пенсне, яке тримав у руці, з тією непослабного увагою, з якою раздивляються рідкісні речі. Він був вищий за Скалі на цілу голову.
— Ви здивовапі? — спитав Скалі.
— Бачити мислячу людину в такому... вбрапні завжди дивує мене.
Скалі був у військовому мупдирі; в задовгих па пього штанях і в окулярах. На низенькому столику біля шкіряного крісла — пляшка коньяку, налита чарка, розгорнуті книжки. Альвар вийшов з кімнати дуже важким кроком, піби його плечі були занадто могутні для його ніг, і повернувся з другою чаркою.
— Ні, дякую,— мовив Скалі.
Незважаючи на зачнпепі віконниці, він чув тупіт ніг і далекі звуки акордеона.
— Дарма, бо цеіі коньяк чудовий, негірший за французький. Хочете чогось іншого?
— Мій автомобіль унизу у вашому розпорядженні. Ви можете зараз же покинути Мадрід.
Альвар, який тільки-но важко опустився в найближче крісло, наче старий хижий птах, такий самий привабливий і сутулуватий, як його сип, але обскубаний, ПІДІЗІВ очі на Скалі.
— Навіщо?
— Хайме просив мене заїхати по вас, коли я повертатимусь з міністерства. Я їду в Алькала-де-Енарес.
Усмішка Альваро була старіша, ніж його тіло.
— В мої літа не подорожують без бібліотеки.
— Ви усвідомлюєте, що марокканці будуть тут, може, завтра?
— Звісно. Та що я можу вдіяти? Ми знайомимося з вами за дивних обставин... Я дякую вам за допомогу, яку ви мені пропонуєте; будь ласка, подякуйте Хайме за те, що він вас попросив допомогти мені. Але полишити Мадрід, навіщо?
— Фашисти знають, що ваш син воює проти них... Ви усвідомлюєте, що вам загрожує розстріл?
Альвар усміхнувся важкими повіками й обвислими щоками, показавши пенсне, яке тримав у руці, на пляшку:
— Я накуппв коньяку.
В нього був такий самий горбатий ніс, таке саме кощаве обличчя, як у Хайме, і цієї миті, коли під його чолом залягла, наче великими чорними скельцями, тінь, такі самі очниці.
— Хочете сказати,— провадив він,— що небезпека мала б розлучити мене з...
Він показав на стіни, заставлені книжками.
— А чому? Чому? Це дивно. Я сорок років жив у мистецтві й для мистецтва, і ви, людина мистецтва, дивуєтесь, що я й далі... Послухайте, сеньйоре Скалі: я сорок років керував картинною галереєю. Я вперше показав тут мексікан-ське барокко, Жоржа Латура, сучасних французів, скульптуру Лопеса, примітиви... Приїздила яка-небудь дама, дивилася на картини Ель Греко, Пікассо, на арагонські примітиви. "Скільки?" Звичайно це була аристократка із своїми діамантами й своєю скнарістю. "Датэуйте, сеньйоро, чому ви хочете купити цю картину?" Вона майже завжди відповідала: "Сама не знаю".— "Що ж, сеньйоро, їдьте додому. Подумайте. Коли знатимете чому, тоді знову приїздіть".