Хіменес згадав про Пуїга.
— Ось хай Кальядо скаже.
— Кажи! — мовив Густавіто. Той мовчав.
— Ну що ти, починай!
— Я так не можу,— озвався голос, який досі мовчав.
— Розповідай учорашню казку. Давай свою проповідь.
— Це не казка.
В темряві, стукаючи прикладами, підходили ополченці. Вже зовсім споночіло.
— Все це через те,— глумливо сказав голос,— що я розповів їм, як король побував у Лас-Уредсі. На полюванні. Там жили майже всі воласті, недоумкуваті, хворі. А вбогі — король навіть не вірив, що такі на світі бувають. Вони від цього всі карлики. І ось король сказав: "Треба їм якось допомогти!" Йому відповіли: "Так, ваша величність",— як звичайно. І потім нічого не зробили — як звичайно. А що край був пропащий, то згодом використали його: влаштували там каторгу. Як звичайно. І ось...
Ким був той, що розповідав? Інтонація цього голосу з виразною вимовою могла належати тільки людині, яка звикла виголошувати промови, незважаючи на простонародні звороти. Хіменес ясно чув кожне слово, хоча той говорив неголосно.
— Тоді Ісус Христос вирішив, що так не годиться. Він сказав собі: "Піду я до них". Ангел розшукав найкращу жінку в тому краю, і ось Христос почав являтися їй. Вона відповіла йому: "Ах, усе марно: дитина народиться передчасно, бо мені нічого їсти. На нашій вулиці тільки один селянин їв м'ясо за останні чотири місяці: він зарізав свого кота".
В голосі вчувалася вже не іронія, а прикрість розпачу. Хіменес знав, що в деяких провінціях є оповідачі, які імпровізують біля небіжчика, але ніколи їх не чув.
— Христос прийшов до іншої жінки. Тут довкола колиски снували самі тільки пацюки. Щоб зігріти дитину, цього було замало, а для дружби надто сумно. І тоді Христос подумав, що в Іспанії і далі все негаразд...
З центру села долинав гул моторів і скрегіт гальм; разом із звуками далеких пострілів і собачим гавкотом вітер доносив запах каміння й диму з обгорілої церкви. Якоїсь миті гуркіт був такий оглушливий, що обидва офіцери не чули слів.
— ...і примушує помічників віддати землю селянам у оренду. І ті, хто мав волів, зчинили лемент, що їх кривдять ті, в кого самі тільки пацюки. І вони покликали солдатів з Рима. Тоді господь подався до Мадріда, де можновладці, щоб примусити його замовкнути, стали вбнватп мадрідськич: дітей. І Христос подумав, що з людьми нічого не вдієш. Вони такі мерзенні, що хоч довіку спливай за них кров'ю день і ніч, усе одно їх не обмиєш.
Гуркіт ваговозів не стихав. Хіменеса чекали в інтендантстві. Ця розповідь водночас зацікавила й роздратувала Мануеля.
— Нащадки волхвів не прийшли до його колиски, бо вони стали волоцюгами або чиновниками. І ось уперше після створення світу звідусіль, з країн близьких, і тих, що в чорта на болоті, і з тих, де стоїть спекота, і з тих, де страшенно холодно, всі, хто був хоробрий і знедолений, вирушили в похід з рушницями.
В цьому голосі була така певність, аж Хіменес, незважаючи на пітьму, ясно відчув, що оповідач заплющив очі.
— І серцем вони зрозуміли, що Христос жив серед пас, у братерстві бідарів і зневажених. І довгими вервечками потяглися з різних країн усі ті, хто знає вбогість настільки, що ладен померти, борючися з нею, і вони несли рушниці, якщо їх мали, і несли руки для рушниць, якщо рушниць не мали; вони прийшли й полягли на іспанській землі...
І розмовляли воші всіма мовами, серед них були навіть китайські торговці шкурками.
Голос дедалі глухішав; оповідач вимовляв слова крізь зуби, зігнувшись у темряві, як поранена в живіт людина. Довкола нього кільце голів, серед них голова Хіменеса з хрестом із пластиру.
— І ось коли люди переситились убивствами й коли остання вервечка бідарів рушила в похід...
Він вимовив слова чітко, голосиим шепотом заклинача:
— Над ними зійшла зірка, ще ніким не бачена...
Мануель не наважувався засвітити запальничку. В темряві завили несамовиті гудки автомобілів, наче під час вуличних заторів.
— Учора ти не так розповідав,— майже пошепки сказав хтось.
І Густавіто голосно додав:
— Я проти цих казок. Через них ти ніколи не знатимеш, що тобі робити. Треба знати, чого ти хочеш,— це найголовніше!
— Все це ні до чого,— сказав хтось повільно й втомлено,— міській людині про попів не зрозуміти...
— Вони думають, що це релігія.
— Міській людині цього не зрозуміти.
— Ким він був до заколоту? — запитав Хіменес.
— Він?
На хвилину всі зніяковіли.
— Він був ченцем,— відповів хтось.
Мануель повів полковника в бік несамовитого завивання гудків.
— Ви роздивилися значок на Густавіто, коли запалювали сигарету? — спитав Хіменес, ступивши кілька кроків.— ФАІ чи ні?
— Дарма, інший сказав би те саме. Я не анархіст, полковнику. Але мене виховали попи, як кожного з нас; одначе в мені є щось таке, що співчуває цій людині.
— Більше, ніж тому другому селянинові?
— Еге ж.
— Ви ж бували в Барселоні,— мовив Хіменес— На деяких церквах замість звичної вивіски "Під контролем народу" написано: "Власність народної помсти". Тільки... Першого дня на площі Каталонії мерці пролежали довгенько; через дві години після того, як закінчилася стрілянина, голуби знову повернулися на тротуари й на трупи... Людська ненависть теж виснажується...— І ще повільніше, "наче підбиваючи підсумок рокам тривоги: — В бога є час чекати...
їхні підбори стукали об тверду, висохлу землю; кульгава нога Хіменеса не потрапляла в крок Мануелеві.
— Але ж чому,— провадив Хіменес,— його чекання повинно бути саме таким?
Розділ другий
Ще одна спроба посередництва була неминуча. Вночі до Толедо мав приїхати священик і вранці зайти в Аль-касар.
Газові ліхтарі на маленькій площі не світилися. Світився тільки єдиний ліхтар, низько почеплений біля таверни "Ель-Гато". Кіт на вивісці таверни спокушав Шейда, він сів за столик біля входу й став наводити люлькою тіні на стіну толедського собору.
Шейд міг надсилати телеграми до своєї газети до другої години ночі. Доти Лопес повернеться з Мадріда. Він привезе священика — в перспективі цікава стаття. Ще не було десятої. Повна безлюдність надавала цій площі зі сходами й особняками під рудими шатами дерев вигляду театральної декорації. Останні постріли з Алькасару підкреслювали її таємничу примарність. Замилованому Шейду ввижалися забуті гучномовці в гранатових палацах Індії, зарослих кокосовими деревами, гучномовці, що передавали всі звуки війни племені павичів і мавп. Трупний запах Толедо нагадував сморід азіатських боліт. "Чи є радіо на Місяці?.. Було б добре, якби хвилі розносили цей невиразний гуркіт битви до мертвих світил..." Занедбаний, але не зруйнований собор, де тепер, певне, було повно ополченців, відповідав і його ворожості до католицької церкви, і любові до мистецтва. З таверни долпнали голоси: