Це була одна з тих іспанських церков, які водночас нагадують барокко й народний стиль. Камінь, застосований замість італійського штучного мармуру, наклав на неї майже готичний відбиток. Всередині вона обгоріла. Величезні чорні язики, наче зведені судомою, підіймалися над вікнами й лизали підніжжя звуглілих статуй.
Мануель теж зайшов до церкви. Стіни в ній почорніли; під покривленими уламками ґрат підлога, що провалилася, нагадувала сміття, чорне від сажі. Внутрішні гіпсові статуї, витравлені вогнем до білості крейди, скидалися на високі білі плями біля підніжжя звуглілих колон, і Нестямні рухи святих відсвічували в голубуватій тиші вечора, що проникала крізь розбптий портал. Мануель милувався статуями й знову почував себе митцем: ці пожолоблені статуї набули в погаслім пожежищі варварської величності, ніби в цьому полум'ї народився їхній танок і цей стиль був стилем пожежі.
Полковник зник. Погляд Мануеля шукав його надто високо: він стояв на колінах посеред сміття й молився.
Мануель знав, що Хіменес католик, та все ж таки це приголомшило його. Він вийшов з церкви іі зачекав полкол-ника надворі. Якийсь час вони мовчки йшли далі.
— Дозвольте спитати вас, полковнику: як ви прийшли до пас?
— Розумієте, я був у Барселоні. Отримав записку від генерала Годеда з пропозицією приєднатися до заколоту. Я дав собі п'ять хвилин на роздуми. Я не присягав урядові, але в душі я вирішив служити йому. Отже, моє рішення було вже ухвалене, але я в своєму віці не хотів, щоб згодом у мене склалося враження, ніби я діяв на відчай душі... Через п'ять хвилин пішов до Компаніса й сказав: "Пане президент, Тринадцятий піхотний і його полковник у вашому розпорядженні".
Він знову подивився на церкву: у вечірній тиші, папов-неній запахом сіна, зруйнований фронтон й звуглілі статуї здавалися фантастичними на тлі неба.
— Чому люди,— мовив він півголосом,— плутають святі діяння того, хто зараз дивиться на нас, з діяннями його негідних слуг?.. Я хочу сказати — тих його слуг, які негідні...
— Але, полковнику, від кого ж люди могли почути про нього, як не від цих його слуг?
Хіменес повільним рухом показав на довколишню сільську тишу й нічого не відповів.
— Ось приклад, полковнику: один раз у житті я закохався. Серйозно. Хочу сказати — серйозно закохався. Це було так, ніби я онімів. Я міг би стати коханцем цієї жінки, але від цього нічого не змінилося б. Між нами стояв мур: іспанська церква. Я кохав її, і тепер, колп я згадую це, мені здається, що я кохав божевільну, покірливу дитину. Погляньте на нашу країну, полковнику! Що створила тут церква, крім якоїсь жахливої дитинності? Що вона зробила з нашого народу? Вона навчила його двох речей: коритися й спати...
Хіменес зупинився, взяв Мануеля за руку й примружив одне око.
— Друже мій, коли б ви стали коханцем цієї жінки, то вона, либонь, пересталд б бути глухою й божевільною. Що ж до решти, то чим величніша справа, тим більше її використовують для лицемірства й брехні...
Мануель підійшов до гурту селян, чорних і прямих на тлі стіни, що ще біліла в сутіні.
— Скажіть, товариші, адже школа у вас нікудишня,— мовив він лагідно,— то чому ж ви не переробите церкву на школу, як у Мурсії, замість того щоб її палити?
Селяни не відповіли. Було вже майже темно, фасад церкви вже зникав. Обидва офіцери бачили нерухомі силуети, що прихилилися до стіни, чорні блузи, широкі капелюхи, але не бачили облич.
— Полковник хоче знати, чому, власне, ви спалили церкву? Чим завинили тутешні священики? Чим саме?
— Чому попи проти нас?
— Ні, навпаки, чому ви проти них?
Наскільки Мануель міг розгледіти в сутіні, селяни передусім зніяковіли: чи надійні люди ці офіцери? Чи, може, це стосується охорони пам'яток мистецтва?
— Тут нема жодного товариша, який працює на народ, щоб його піп не зводив на той світ. Тоді що ж?
Селяни звинувачували церкву в тому, що вона завжди підтримувала поміщиків, схвалювала репресії, які проводилися після астурійського повстання, схвалювала пограбування Каталонії, без угаву проповідувала біднякам покору перед несправедливістю, а нині проголошувала проти них священну війну. Один дорікав священикам у тому, що їхній голос — не голос людини; інші — в лицемірстві або жорстокості, залежно від чину тих людей, на яких священики спиралися в селі; і всі звинувачували їх у тому, що вони в захоплених фашистами селах виказують "шкідливо мислячих", добре знаючи, що їх розстріляють. І всі звинувачували священиків у їхньому багатстві.
— Розумієте, за все це, за все! — озвався один із селян.— Ти запитував про церкву. Чому там не школа? Діти ж мої, правда ж, мої? В нас узимку не дуже тепло. Так ось краще хай вони мерзнуть, чуєш, ніж мені бачити їх у церкві.
Мануель дав йому сигарету, потім клацнув запальничкою. Селянин мав років сорок, він був поголений, з виду простий. Вогник на мить освітив його сусіду праворуч від нього: бобувате обличчя, невиразний ніс і рот між випнутими вперед чолом і підборіддям. їх попросили навести докази, вони їх навели; але голос їхнього серця був голосом того, хто говорив останнім. Настала ніч.
— Уся ця братія — самі брехачі,— мовив один із селян, коли загасла запальничка.
— Вони хочуть грошей? — запитав Хіменес.
— Кожен шукає тільки наживи. Вони твердять, що це не так, але я ж бо знаю... Та навіть не це. Я говорю про саму суть. Цього не поясниш. Усі вони брехачі.
— Попи — це щось таке, чого міській людині не збагнути.
Вдалині завалували собаки. Хто із селян зараз говорив?
— Ось Густавіто фашисти присудили до смерті,— озвався новий голос. У ньому прозвучала інтонація: "Густавіто не візьмеш голими руками!" — і ще, ніби всі чекали, щоб Густавіто висловився.
— Запам'ятайте,— промовив інший голос, який, мабуть, належав Густавіто,— ми з Кольядо віруючі. Але ми проти попів. І все ж таки ми побожні.
— Він хоче засватати Пілієрську богородицю за святого Якова з Компостельйо.
— За святого Якова з Компостельйо? Та я краще зроблю з неї хвойду.— І потім, понизивши голос, із селянською повільністю: — Фашисти відчиняли двері. Виводили когось із наших, той питав: "Чого вам?" Потім іншого. Залпів ніколи не було чути. Дзвонив тільки попівський дзвіночок. Коли цей негідник починав дзвонити, це означало, що когось із наших зараз уколошкають. Це він намагався висповідати нас. Часом це йому, сучому синові, вдавалося. Щоб відпустити нам гріхи, казав він. А які гріхи? Що ми захищалися від генералів! Два тижні поспіль я чув цей дзвіночок. І от я кажу: це злодії відпущення. Я знаю, що кажу. Тут не тільки гроші... Слухайте мене уважно. Що каже піп, коли він вас сповідає? Він каже, щоб ви покаялися. Якщо є такий піп, який примусив бодай одного з наших розкаятися в тому, що він боронився від генералів, то хоч би що з ним зробили, цього буде мало. Бо розкаяння — це найкраще, що є в людині. Ось що я думаю.