Ернандес і Гарсіа пішли далі.
— Чому ми не беремо Алькасар? — запитав Гарсіа, легенько вдаривши люлькою в тильний бік лівої долоні.
— Як нам його брати? — Вони не зупинилися.— Ще ніхто ніколи не брав фортець, стріляючи у вікна... Є облога, алз нема штурму...— Вони дивилися на башти.— Скажу вам, пане майор, одну дивну річ: Алькасар став грою. Ми вже не відчуваємо ворога. Його ми відчували на початку, а тепер уже ні... Отож якщо ми вживемо рішучих заходів, то почуватимемо себе вбивцями... Ви були на Сарагоському фронті?
— Ще ні, але я знаю Уеску.
— Коли летиш над Сарагосою, бачиш околиці, зорані бомбами. Стратегічні об'єкти,, казарми й таке подібне бомбардуються в десять разів менше, ніж чисте поле. Це не похибки й не боягузство: легше викликати громадянську війну, ніж особисту ненависть. Що треба, те треба, зрозуміла річ, і мені не подобаються ці вирви довкола Сарагоси. Але ж я іспанець, і я розумію...
Бурхливі оплески, що вирвалися під яскраве сонце, зупинили капітана. Вони проходили повз злиденний мюзик-хол, обклеєний афішами. Ернандес знову втомлено знизав плечима й трохи повільніше повів далі:
— Алькасар атакують не тільки толедські ополченці, але їх серед цих бійців чимало, і діти, яких фашисти замкнули там,— це діти толедських ополченців, отож самі розумієте...
— Скільки там заложників?
— Неможливо встановити. Всі спроби розслідування зазнають невдачі. Число їх досить велике, серед них багато жінок і дітей; спочатку фашисти хапали всіх, хто потрапляв їм під руку. Нас стримують не стільки заложники, скільки легенда про них... Може, їх і не так уже багато, як ми побоюємося...
— Нема змоги отримати точні цифри?
Так само, як і капітан, Гарсіа бачив портрети жінок і дітей, виставлені в комендатурі (ці, безперечно, були заложниками), і фотографії порожніх дитячих кімнат з покинутими іграшками.
— Ми чотири рази намагалися...
Вони пройшли повз ескадрон кавалеристів-селян, що здійняв куряву, до будинку Сапта-Крус. Попереду були ворожі вікна військового управління, вгорі — Алькасар.
— Це тут ви збираєтеся випробувати динаміт?
— Еге ж.
Вони пройшли через безладдя спалених садів, прохолодних зал та сходів і зайшли до музею. Вікна були заставлені мішками з піском та уламками статуй. Ополченці стріляли, обливаючись потом, у гарячому повітрі їхні голі тулуби, поцятковані кружальцями світла, скидалися на плямисту шкуру пантери: ворожі кулі зовсім зрешетили верхню частину цегляної стіни. Позад Гарсіа на витягнених руках якогось апостола висіли, наче білизна, кулеметні стрічки. Гарсіа почеппв свою шкірянку на виставлений уперед вказівний палець святого.
Мерсері вперше підійшов до нього.
— Пане майор,— сказав він,— оглянувши позицію, я хочу доповісти вам, що всі прекрасні статуї в надійному місці.
"Сподіватимемося",— подумав Гарсіа, тримаючи апостола за руку.
Пройшовши коридорами, темними кімнатами, вони дістались на дах. По той бік осяяної сонцем черепиці палахкотіла Кастілія, покрита рудими квітами й полями аж до білого обрію. Гарсіа, засліплений сонячним сяйвом, відчуваючи млість від нестерпної спеки, побачив кладовище і відчув себе ображеним, ніби перед цим камінням і дуже білими гробницями на вохристому тлі будь-яка битва була безглуздою. Кулі пролітали з м'яким осиним дзижчанням, інколи вони з різким звуком трощили черепицю. Ернандес ішов, зігнувшись, з револьвером у руці, за ним ступали Гарсіа, Мерсері й бійці з динамітом; спини їм обпалювало сонце, животи — черепиця, що пашіла вогнем. За десять метрів від них стріляли фашисти. Один з бійців пожбурив пакет, що вибухнув на сусідньому даху; уламки черепиці долетіли до стіни, за якою стояли динамітники, Ернандес і Гарсіа; над ними промчав похилий ланцюжок куль.
— Погана робота,— мовив Мерсері.
Десь заскрекотів кулемет. "Досить однієї гранати, щоб наш динаміт..." — подумав Гарсіа. Мерсері випростувався, весь його бюст здійнявся над стіною. Фашисти бачили його до пояса й стріляли невперейми по цьому дивному б юс у в альпаговому піджаку, при червоному галстуку, з ватою у вухах, який, скидаючись на дискобола, жбурляв динаміт.
Увесь дах вибухнув із страхітливим гуркотом. Поки уламки черепиці, що злетіли вгору, падали вниз, зчинивши крик, Мерсері присів під стіною поряд з Ериандесом.
— Отак! — сказав він бійцям, які підкрадались уздовж стіни з вибухівкою в руках.
Обличчя його було за двадцять сантиметрів від обличчя капітана.
— Як було на війні чотирнадцятого року? — заг/итав той.
— /Кити... Не жити... Чекати... Щось робити... Боятися?..
Мерсері й справді відчув, що в цій нерухомості його почав поймати страх. Він схопив револьвер, прицілився, висунувши голову з-за стіни, й стрельнув. Він знову діяв — страх розвіявся. Вибухнув третій заряд з динамітом.
Китичка на шапочці Ернандеса опинилася якраз навпроти шпарки в стіні, і струмінь повітря, наче щиглем, перекинув її на другий бік; шапочка впала. Ернандес був лисий, він надяг шапочку й знову помолодшав.
Кілька куль прошило стіну чи. пролетіло крізь бійницю перед самісіньким носом у Гарсіа; він нарешті загасив люльку й сховав її в кишеню. П^педня частина будинку, де засіли фашисти, вибухнула, наче під нього підставили міну; кров бризнула з голови ополченця, який упав праворуч від Гарсіа; його рука, що кинула динаміт, так і залишилась піднятою. В порожнечі, яку раніше затуляла потилиця бійця, що впав, удалині, перед кладовищем, на підйомі до Алькасару з'явився автомобіль; яскраво освітлений сонцем, він здавався не-пошкодженим: двоє людей непорушно сиділи спереду, троє — ззаду. Трохи нижче, метрів за десять, лежала жінка, поклавши кучеряву голову на праву руку й витягти ліву; здавалося, вона спить, але відчувалось, що під порожньою сукнею вона надто пласка, якою не буває жива істота, що вона притиснута до землі всім тягарем мертвого тіла; і тільки запах виказував цих примар під пекучим сонцем.
— Скажіть, у Мадріді є фахівці-підривники? — спитав Ернандес.
— Ні.
Гарсіа й далі бачив кладовище; вічність, якою віяло від кипарисів та каміння, викликала в нього ніяковість, і він,
ДИВЛЩЙСЬ, як ссекотдвй день обєдлув подертих І вбит-"Х,