— В чому причина цього? — спитав Гарсіа.— Чи не в тому, що кожен нікчема вважає себе наділеним владою? На початку революції кожному здається, що він має необмежену владу. Це по-перше. А по-друге, люди, які приходять до нас обговорювати технічні проблеми, зовсім не обізнані з ними. Цих ополченців легко розіб'ють дві тисячі солдатів, які добре знають свою справу. Одне слово, навіть справжні політичні керівники вірять у народ як у військову силу!
— Тільки не я. В усякому разі, не зараз.
На вулицях, поділених надвоє тінню, життя тривало; мисливські рушниці лежали серед куп помідорів. Радіо на площі перестало передавати "Цоліт валькірій"; пролупали звуки фламенко — гортанні, напружені, вони нагадували похоронну пісню й розпачливий крик погоничів. Здавалося, вони впинаються в місто й у його трупний сморід, як упинаються руки вбитих у землю.
— Передусім, пане майор, щоб стати соціалістом, або комуністом, або членом однієї з наших ліберальних партій, потрібен якийсь мінімум гарантії, а до НРП вступають так легко, паче заходять до млина. Я вам не кажу нічого нового, але що вдієш, коли для нас це гірше за все інше. Щоразу, коли ми заарештовуємо фалангіста, знаходимо в нього членську картку НРП. Звісно, є путящі анархісти, як, скажімо, товариш, що йде позад нас; але доти, поки в них діятиме принцип відчинених дверей, через ці двері входитимуть усі катастрофи. Ви щойно чули, як повів себе лейтенант з батареї.
— З яких причин пішли з нами ті кадрові офіцери, які зараз перебувають у наших лавах?
— Дехто з них вважає, що коли Фрапко не домігся одразу ж успіху, то його розіб'ють. А дехто пов'язаний з кимось із вищого офіцерства — ворогами Франко, Кейпо, Моли та інших; є серед них і такі, що не ворухнули й пальцем через нерішучість чи лінь, одне слово, були тут і тут залишилися... Відтоді, як до них почали прискіпуватися політичні комітети, вони жалкують, що не виїхали звідси...
Гарсіа бачив на Сьєррі, як офіцери, що називали себе республіканцями, заохочували ополченців на щонайбезглуз-діші вчинки, а коли ті йшли від них, плювалися; бачив також, як офіцери військового аеродрому зневажливо відсовувалися в їдальні, коли до неї заходили погано вдягнені чужоземні добровольці. Водночас були кадрові офіцери, які терпеливо виправляли помилки ополченців, навчали їх, організовували... Він знав і про долю одного республіканського офіцера, призначеного в тринадцятий уланський, один із заколотних полків Валенсії: він пішов перебирати командування до казарми заколотників, зайшов до неї, цілком усвідомлюючи, якому ризику він піддавався; двері зачинилися за ним, і в казармі пролунав залп.
— Жоден з ваших офіцерів не зпаходить спільної мови з анархістами?
— Ну що ви, найгірші з них ще й як знаходять... Єдиному, кому анархісти чи, вірніше сказати, люди, які називають себе анархістами, ще якось коряться,— це французькому капітанові. Вони ставляться до нього не дуже серйозно, але люблять його.
Гарсіа запитальпо підніс люльку.
— Цей офіцер дає мені вкрай безглузді поради з тактики,— мовив Ернандес,— але його практичні поради чудові...
До площі сходилися всі вулиці. Площа відділяла обложників від Алькасару; не маючи змоги перетяти її, Гарсіа й Ерпапдес кружляли по вулшті Карла V,— Гарсіа чітко відбинап кроки, Ернатідсс човгав ногами. В кіпці кожної вулиці, загородженої матрацами, кожного провулка, закритого надто низькою барикадою з мішків, вони бачили ту саму площу. Люди стріляли лежачи, вони були погано розподілені і їх легко міг уразити кулеметний вогонь.
— Що ви думаєте про ці барикади? — спитав Гарсіа, глянувши скоса на Ернандеса.
— Те саме, що й ви. Ось зараз ви побачите.
Ернандес підійшов до одного з ополченців, який, здавалося, командував барикадою: добродушна фізіономія кучера, вуса — та ще й які! — мексіканське сомбреро найвищого гатунку, татуювання. На лівій руці — прикріплений гумкою алюмінієвий череп.
— Треба підняти барикаду па півметра, розосередити бійців, поставити кількох стрільців у вікнах, ось так, трикутником.
— До... мен... ти...— пробурчав мексиканець під гуркіт досить близьких рушничних пострілів.
— Що?
— Документи, ну, твої папери!
— Капітан Ернандес, командувач сектору Сокодовер.
— Ага, ти не з НРП? Тоді яке тобі діло до моєї барикади?
Гарсіа роздивлявся чудове сомбреро: довкола наголовка — вінок із штучних троянд; під ним — полотняна стрічка з чорнильним написом: "Терор Панчо Вілья".
— Що означають слова "Терор Панчо Вілья"?
— Само собою зрозуміло,— відрубав мексіканець.
— Звісно ж,— згодився Гарсіа.
Ернандес мовчки глянув на нього. Вони полишили ополчення. Передача по радіо чудового фламенко скінчилася. На вулиці, перед молочарнею, вервечкою вишикувалися глечики, біля кожного з яких лежав клапоть картону з прізвищем. Жінкам пабридало стояти в черзі, вони залишали глечики перед молочарнею, молочар наповнював їх, і потім жінки приходили по них, якщо тільки...
Стрілянина на мить припинилася. В тиші чути було тільки кроки ескорту. Гарсіа почув: "Як писала мені папі Мер-сері — дуже освічена жінка, товариші,— вони помиляються, коли гадають, що змиють пляму своєї поразки в Африці кров'ю робітників!" Потім з вулиці, яку захищали ополченці, долинув гуркіт дитячого самоката.
Стрілянина відновилась. Вони вийшли па вулиці, захищені від пострілів з Алькасару й поділені тінню навпіл. На затіненому боці, біля дверей будинків, розмовляли люди: хто стояв, спершпсь па рутттпиці, хто сидів. На розі одного провулка вони побачили якогось чоловіка в м'якому капелюсі й у піджаку, незважаючи на спеку; він стріляв у Алькасар.
Провулок упирався у високий мур однієї з прибудов Алькасару. В ньому не видно було ні бійниць, ні вікон, ні солдатів ворога. Під роєм мух чоловік розмірено, не кваплячись, випускав у мур кулю за кулею; коли обойма скінчилася, він уставив іншу. Почувши за собою кроки, обернувся. Він мав років сорок, обличчя в нього було серйозне.
— Я стріляю.
— В мур?
— Куди можу.
Він поважно подивився на Гарсіа:
— Ваша дитина не там? Гарсіа мовчки зиркнув на нього.
— Тоді вам цього не зрозуміти.
Чоловік відвернувся й знову став стріляти по кам'яному муру.