Сніг припинився.
Нараз знову настала тиша. Здавалося, стихія була сильніша за війну, і спокій, що йшов із зимового неба, вже не затягненого лапатим снігом, визнала й битва. У великій прогалині між хмарами з'явився місяць, і сніг, який досі в світлі ракет здавався голубим, уперше став білим. В ар'єргарді інтербригадівців, серед загооод і уступчастих мурів, поляки йшли в рукопашний бій. Не лавиною, а маленькимд окремими гуртами, ховаючись за низькими огорожами, до половини засипаними снігом. Франко-бельгійці й гарібальдійці насилу бачили їх, та коли припинявся натиск багнетної атаки, вони виразно чули постріли поляків, і ці люди, майже невидимі, чиї постріли настирливо наближалися в шаленому гуркоті вибухів, наче то була підземна атака, підіймалися по широких снігових приступках пагорба, паче містичне військо, послане богами.
Сірі чув далекий незрозумілий галас іспанського гучномовця: говорив Барка, старий друг Ману еля й Гарсіа.
І раптом Сірі, Маренго, франко-бельгійці й гарібальдійці, що билися пліч-о-пліч з ними, подумали, чи вони не божеволіють: з палацу Ібарра лунала добре знайома пісня. Інтернаціональні бригади наступали з трьох боків, і коли ьота. здтртш&зівдя під —муром, інші роти, мабуть, уже проникли до палацу; але всі пам'ятали, що в битві на Харамі фашисти заспівали "Інтернаціонал", а потім напали на республіканські окопи. "Киньте спочатку зброю!" Ніхто їм не відповів: гарматний гуркіт тривав, однак постріли порідшали; знову пішов густий сніг. Та за цим снігом у вікнах палацу вже не спалахували червоні вогники, і спів тривав. По-французькому чи по-італійському? Неможливо було розібрати жодного слова... По них більше не стріляли. І гучномовець прокричав по-іспаиському крізь обчухрані дерева: "Припиніть вогонь! Палац Ібарра взято!"
Всі думааи, що завтра вранці доведеться йти в атаку.
Розділ третій
Вечір наступного дня. Східний фронт Польовий телефон стояв у будці вартового. Маньєн, притиснувши до вуха трубку, дивився, як у пороху призахідного сонця сідає "Качка".
— Говорить штаб. У вас є напоготові два літаки?
— Є.
Літаки, які щодня вилітали на Теруель і ремонтувалися пепридатпими запасними частинами, були тепер так само ненадійні, як у часи боїв за Талаверу: ремонтна бригада без упину длубалася в карбюраторах.
— Майор Гарсіа посилає вам селяпина з півночі Альбар-расіпа. Сьогодні вночі він перейшов фашистські позиції. Селянин каже, що біля його села є аеродром з літаками, але без підземних ангарів.
— Я не вірю в їхні підземні ангари, так само, як і в наші. Я писав про це в своєму вчорашньому рапорті. Ми марно бомбардували аеродроми на сарагоській дорозі, бо їхні літаки були на таємних аеродромах, а пе під землею.
— Посилаємо селянина до нас. Обміркуйте завдання й телефонуйте нам.
— Алло!
— Алло?
— Хто ручається за селянина?
— Майор і, здається, його профспілка.
Через півгодини прийшов селянин у супроводі унтер-офіцера з штабу. Маньєн узяв селянина під руку й пішов з ним по аеродрому. Літаки завершували в сутіні пробні польоти.
До самих пагорбів простелився вечірній спокій неосяжних пустельних просторів — вечірній спокій над морем і над злітним полем. Де Маньєн бачив це обличчя? Скрізь: це було обличчя іспанського карлика. Але селянин був міцний і вищий за нього зростом.
— Ти перейшов фронт, щоб попередити нас? Дякую. Селянин усміхнувся стриманою усмішкою горбаня.
— Де їхні літаки?
— В лісі,— відповів селянин, піднявши вказівний палець.— У лісі.— Він поглянув на порожні канави між оливковими деревами, де ховалися літаки інтернаціональної ескадрильї.— Там такі самі канави, як оці. Але ще глибші — там справжній ліс.
— Який у них аеродром?
— Це звідки вони вилітають?
— Так.
Селянин озирнувся довкола.
— Не такий.
Маньєн дістав записник. Селянин иамалював аеродром.
— Дуже вузький?
— Не широкий. Але там багато працюють солдати. Вони розширюють його.
— В якому він напрямі? Селянин заплющив очі.
— В напрямі східного вітру.
— Отже, тоді ліс на захід від аеродрому? Ти певен цього?
— Будьте спокійні.
Маньєн подивився на флюгер над оливковими деревами: вітер віяв із заходу. А на маленькому аедродромі літаки повипні стартувати проти вітру. Якщо в Теруелі віє такий самий вітер, то фашистським літакам у разі атаки доведеться стартувати за вітром.
— Ти пам'ятаєш, який був вітер учора?
— Північно-західппй. Казали, що буде дощ.
Отже, літаки, певне, ще там. Якщо вітер пе зміниться, все буде гаразд.
— Скільки літаків?
На чоло селянинові спадало кучеряве пасмо, як у папуги, він знову підняв указівний палець.
— Сам я нарахував шість малих. Але інші товариші теж розвідували, і вони сперечаються: кажуть, що там є стільки й великих. А може, й більше.
Маньєн замислився. Він дістав карту, та, як і слід було сподіватися, селянин не вмів читати.
— Цього мене не вчили. А ти мене візьми в свою машп-ну, і я тобі покажу. Все дуже просто.
Маньєн тепер зрозумів, чому Гарсіа ручався за селянина.
— Ти вже літав в а літаку?
— Ні.
— Тобі не страшно? Селянин не зрозумів.
— Ти не боїшся? Він подумав.
— Ні.
— Ти впізнаєш аеродром?
— ГІ даздцять вісім років живу в цьому селі. І пра-цював у місті. Ти лише знайди мені сарагоську дорогу, а аеродром я тобі покажу. Будь спокійний.
Маньєн відпровадив селянина до замку й знову викликав штаб.
— Судячи з усього, ворожих літаків з десяток... Найкраще бомбардувати вдосвіта, але завтра вранці в мене буде тільки два бомбардувальники й жодного винищувача: всі винищувачі в Гвадалахарі. Я добре знаю місцевість, справа серйозна. О цій порі погода там рідко буває ясна... Моя пропозиція: я зателефоную о п'ятій годині ранку на метеостанцію до Саріона, і якщо погода буде бодай трохи хмарпа, вилітаю.
— Полковник Варгас надає можливість вам самому вирішувати. Якщо ви вирішите летіти, віп дасть у ваше розпорядження літак капітана Мороса. Не забувайте, що в Саріо-ні, може, будуть наші винищувачі.
— Гаразд, дякую... Ага, ось іще що: вилетіти впочі — добре, але аеродром пе освітлюється. У вас с фари?
— Нема.
— Ви певні?
— В мопе їх вимагають пілий день.
— А у військовому?
— Теж нема.
— Гм... Тоді, може, є автомобілі?