Грім гармат і гранат заглушив голос республіканського гучномовця. Чотирикутний, схожий па звалену нафтову вишку, ширший за ваговоз, що возив його, він самотньо стояв у лісі, покинутий, але ще живий, бо не змовкав. Цей крик, що лунав на два кілометри довкола, цей голос, створений, здавалося, для того, щоб сповістити кінець світу, повільно й виразно вимовляючи слова, самотньо кричав крізь вечірню сутінь, крізь дерева з відбитими кулями гілками, крізь невичерпний сніг:
— Товариші, ті з ваших, хто перебуває в нас у полоні, розкажуть вам, що "червоні варвари" простягли їм руки, по яких ще текла кров із завданих вами ран...
Фашистський патруль ішов по снігу в лісі, де лунав голос гучномовця. Почувся постріл — один із фашистів упав.
— Кидайте зброю! — крикнув хтось по-італійському в тиші, що запала на мить.
— Припиніть стріляти, бовдури! — гримнув офіцер.— Свої!
— Кидайте зброю!
— Та кажу вам: свої!
— Ми знаємо, хто ви! Кидайте зброю!
— Кидайте свою!
— Рахуємо до трьох, а тоді стрілятимемо!
Патруль почав здогадуватися, що італійці, які відповідали їм, не були своїми.
— Раз! Здавайтесь!
— Ніколи!
— Два! Здавайтесь! Патруль кинув зброю.
Гарібальдійці атакували палац з одного боку, франко-бельгійці — з другого. Над лісом злетіла ракета, освітивши чорне гілля в сніговому вихорі. Дерево з низьким і густим гіллям злетіло в повітря. Поки воно падало віддалік із сухим хрускотом гілок, Сірі побачив, як п'ять його товаришів кинулися тікати, четверо впали, в правого його сусіди зникла голова; скрізь землю пробивали кулі, боєць, який показав на щось пальцем, відвів закривавлену руку. Ще не встигши зрозуміти, що із зникненням дерева віп опинився під вогнем одного з вікон палацу Ібарра, Сірі побіг геть, напружуючи м'язи спини, щоб її не прошила куля. Раптом отямившись, він ліг долілиць поряд з лейтенаптом, що лежав; той трохи підвівся й знову впав з несподіваним стогоном: "О-о!" — "Що з ним? — спитав Сірі в бійців, які лежали біля лейтенанта.— Поранений?" — "Сконав",— відповів хтось. Сірі і його товариші були під самим палацом, але тепер на відкритому місці, що утворилося після зникнення дерева; з двадцяти вікон, укріплених ручними кулеметами, посипався град куль. Бійці відповзали па животі, ніби всіх їх поранило в живіт. Один босць тяг іншого незграбним, як у джмеля, рухом, повільно, із спотвореним від жаху обличчям, але не кидав його. Сірі поклав голову на зігнуту ліву руку й чув крізь гуркіт гармат, рушниць, кулеметів і розривних куль слабке цокання свого годинника; поки Сірі чує цей звук, він пе вбитий. Він невиразно відчував якусь провину, яку треба приховати; так колпсь, крадучи гроші, він боявся стражника. Нарешті він доповз до прикриття водпочас з бійцем, який тяг пораненого.
Маренго був за десять метрів від муру, що огороджував палац: з цієї відстані можна кинути гранати. У темряві, наповненій сніжинками, наче іскри пожежі, над муром у кожному вікні спалахували ворожі постріли. Товстун Маренго стріляв і стріляв по рідких спалахах і по звуку пострілів, і йому здавалося, що він спокійний. Хтось нахилився пад ним: "Не кричи так, ти виказуєш позицію!" Один із інтербригадівців повис на руках, схопившись за мур,— мабуть, прострелений. Не перестаючи стріляти, Маренго пішов уперед; його товариші праворуч теж ішли вперед під скрекотом ручних кулеметів, вибухами гранат і безглуздими викриками. Знову між деревами спалахнула ракета; вона освітила судомні клуби диму від гранат, гілки й відірвану руку з розчепіреними пальцями. Рушниця обпікала Маренго. Bin поклав її на сніг і почав жбурляти гранати, які подавав йому поранений боєць з Інтернаціональної бригади. Інший боєць то розтуляв, то затуляв рот, як викинута на берег риба. Ще троє стріляли. Залишалося два метри: тепер він був уже зовсім близько від муру з гранатою в руці й сигаретою в зубах, яку, здавалося йому, він курить.
— Чого вони там, ліворуч, вовтузяться? — крикнув із снігу наказовий голос.— Стріляйте швидше!
— Вони загинули! — відповів інший голос. Найзапекліші з фашистів памагалися захистити мур, але
їхнім найкращим спайперам здавалося, що вони погано стріляють, бо гарібальдійці та франко-бельгійці, очманілі й розлючені битвою та снігом, кидалися на мур і падали тільки через кілька секунд після того, як їх прошивала куля. То з палацу Ібарра, то з лісу лунали дивні зойки; на мить западала тиша, і в світлі ракети фашисти й волоцюги, підібрані в усіх кутках Сіцілії, побачили, що їх атакують найстаріші, сивовусі гарібальдійці. Гуркіт відновився. І ось чи то обложники дістались до муру, чи то таємничий закон мовчання, яке настає в кав'ярнях і на зборах, діє й на війні, але шалений гуркіт, здавалося, раптом віддалився в сніговому вихорі, що його несамовитий вітер здійняв у чорне небо. І нараз (люди біля мікрофона підстерігали тишу) фашисти, гарібальдійці й франко-бельгійці почули:
— Послухайте, хлопці! Ваші командири вам кажуть неправду! Неправду! Говорить Анджело. По-перше, республіканці мають танки, я їх сам бачив! І гармати! І генералів, вони нас самі допитували! Вони нас не розстріляють! Це я, Анджело! Мене не розстріляли! Нас ошукали, і всіх нас повбивають! Переходьте сюди, хлопці, переходьте!
Сірі, діставшись до муру, слухав. Слухали й гарібальдійці; Маренго й франко-бельгійці здогадувалися про сенс сказаного. У відповідь заскрекотали всі ручні кулемети палацу Ібарра. Вітер ущух, і знову пішов важкий байдужий сніг.
Сірі був на розі муру. Неподалік під деревами стояли хижки, праворуч — фашистські, ліворуч — республіканські. І Сірі чув крики, слабкі — після гучномовця,— як голоси поранених; це кричали вчорашні полонені, що тепер воювали разом з гарібальдійцями.
— Карло, Карло, не будь йолопом, не залишайся в них! Це я, Гвідо! Не бійся, я все влаштую.
Команда, черга ручних кулеметів.
— Бруно, тут свої, не стріляй!
Знову зчинився скрекіт і полинув, наче вітер, з вихором, що разом з лапатим снігом здійняв угору й звуки бою. Маренго пожбурив останню гранату й підняв рушницю, але вона одразу ж випала у нього з рук; цієї миті три його товариші, охоплені полум'ям, злетіли вгору, витягши руки. Він побіг до муру, притиснувся до нього й підняв із землі рушницю товариша, що зачепився руками за каміння.