Бліднуть, гаснуть золоті візерунки на посірілому небозводі. На обрію, крізь туман пробивається щось живе – ось і пробилося: веселе око світової зірки у рясних золотих віях, радісно тремтить-моргає. Вітрець, мабуть, зітхнув: з далекого Дніпра доніс дужий після дощу жаб’ячий гомін.
Ніч здає. З нею разом здають й болі та муки безсоння.
Збирається на дрімоту.
Хатня задуха паморочить голову, руки мимохіть простягаються до вікна.
– А гостець? – шпигає у думці.
– Ет, однаково з сьогодня треба перемінити рапні ванни.
– А пропасниця? Дощик же звечора…
– Та-а! Порепана земля давно й останню краплину випила, а як що – то навіщо ж хінін під подушкою?
Клопоти набік, скік-скік і – вікно розчинено.
Крізь важкий дух солоного озера вже ллється з тихим дзюркотанням по тополях та осокорах пахучий вранішній вітрець.
Двоє молодих соловейків навперейми дощебечують нічні арії, жаби з далекого Дніпра окселентують. Десь над головою мовчки вовтузиться неприспана гава.
Крадькома од себе слабий висунувся по пояс у вікно й жадібно хапав погоже повітря.
– А киш! – одразу сам себе загнав у ліжко, жахнувшися свого вчинку, укрився попід бороду ковдрою, здригнувся тричі – й солодка млість огорнула стомлене тіло, а душа поринула в мінливо самоцвітній плетениці. Т рябіє, мигоче-крутиться, щомига прудкіше й ось прояснюється кудись, глибоко, лиш з самого дна глухо чути вранішнє кукурікання. А далі й те зникло.
Білий день панує-царює в сонячній вінці, у блакитних ризах.
Досвітня метушня по дворах та вулицях вже вляглася. Скрізь тихо, й на дворі самі діти.
– Хведь, а Хведь! Онде грамофончики!
– Бреши… де?
– А оно-но, понад вікном!
– Побіжім вирвемо!
– А пан битиме?
– Де там! Пани довго сплять!
– Еге, кажи. А вікно нащо одчинене?
Вщухло. Пан вже виспавсь, і йому стало смішно, але навмисне почав злегенька хропти.
– А бач, хропе!
Жваво, як молоді звірятка, зашаруділи хлопці проміж кущів рожі, оргінії та рай-дерева, затріщали розкохані стебла та листя півників.
– Ага! Ось червоний!
– А в мене синенький!
– А міні-і! Митько, Хведько, да-ай! – запищав малий, що не зміг дістати квітки на високій тичині.
Ні Митько, ні Хведько не давав. Дітвора забула про небезпеку й завелася, мов горобці.
Васильки, та повняки, та півники тріщали під босими ноженятами, дрібні кулачки гупали де попало, проте хлопці билися мовчки, сопли тільки.
– А що то ви робите, га? – страшним басом загув сплячий пан, і його кудлата голова одразу вирізалася в рамці вікна.
Старші мовчки дременули, зостався лиш малий, що м’яв роздушену квітку та хлипав.
– Чого се ти, Свиридку? А що то в тебе?
– Гламофонцик! – зиркаючи спідлоба, прошепотів той.
– Чи ти бач! Який пуцьвіринок, а й воно зна грамофона! Не можна ж: курорт! – засміявся собі пан. – А влучно! Грамофончик! Які малята дотепні!
У голові майнуло гарне російське оповіданнячко, де так само дитина прозвала грамофонами кручені паничі. Але то була панська, напевно, дитина, а тут як же? Воно ж таке мале, що ще й на пароході, мабуть, не було, де моторний жидок поштує купальників своєю нестерпучою машиною.
– Ну, не плач, ось тобі який гарний грамофон! Пан (нехай буде Гаврило Петрович) зірвав пишну темно-синю оксамитну квітку хлопцеві.
– А через що се грамофон? – запитав.
– Так… гламофонцик! – і застилався. А коли Гаврило Петрович одхилився од вікна й не дививсь у вічі, хлоп’я одразу обісмілилося.
– А в нашого дядька є вели-и-кий! Здоловий! Та клици-и-ть!
– Хто?
– Гламофон! – знов утупився хлопець. Старші вже й собі приступили.
– Еге, в наших тата є грамофон. Та такий здорови та гарний! Та дорогий! Ось нехай приїдуть та як накрутять, та як пустять – отоді!
– Й насі татко уміють… – почав собі малий.
– Верзи-и! Ні, ось як наші тятя та як накрутять, то тільки шш, жжж, кр-кр-кр! е! е! е! Гайда тройка снігучисте, – заспівало старшеньке.
– Ні, Хведю, краше, як бариня на базар іде! хе-хе-хе! ха-ха-ха-ха! хо-хо-хо! на базар іде ху-ху-ху! Та регоче, та пищить!
– Або краще, – перебив його Хведько й, кумедно надимаючи губи, зачитав: – качка… на пароході! куміцьки цени! копитан! станови пароход! у – е-е-е!
І дітвора навперейми почала приставляти. Гаврил втішався з їхнього захвату, а під причільним вікном на вулиці зібралася вже чимала купка сусідської дітвори, й незабаром тільки й чутно було мішма уривки пісень, анекдотів, робленого реготу, лайки та музики.
– Ах ви, шибеники бісові! Чи ти ба, що завели! Ось я вам тройку дам! Ось я вам покуховарю! Ось то многі лєта! – промовляла стара хазяйка, лякаючи деркачем онуків.
– Бач, які беркі до чого! А до оченашу чи богородиці, то й язики зараз повсихали? А лиха година та нещаслива з тими матірками: чого глядять? Якого добра сподіваються?
І баба, засапавшись, кинула деркача й витирала спітніле обличчя ріжком білої косинки, коли побачила Гаврила Петровича, що виходив із хати, вибираючись до купелю.
– Чого се ви, Пилипівно, так воюєтесь із дітворою?
– Та боже ж мій! Як не одбуксиш капосної дітвори, то й страху тобі ніякого! Знівечили їх тією капосною машиною! Бодай вона вже скрутилася!
Гаврило знав, що бабу не переслухаєш, і перескочив через перелаз, держачи звинене простирадло та пальто.
Сусідська дітвора наввипередки посунула вздовж провулка на озеро, але помилилася: Гаврило пішов не гуди, а до вдови Махтодихи, що парила слабих у грязевих купелях.
– Хведько! А чи швидко вже ваші татко приїдуть? Хведь, що вже оббіг хату і викравсь з суточок через тин од бабиного деркача, сторожко опинився поміж дітворою й пошепки сказав: "Не знаю".
– Ти б хоч матір попрохав, хай би заграла на грамофоні, пана купальника підвеселила!
– Пан! Який там у чорта пан, як він сам: ні жінки, ні дітей, ні наймички – нікого нема! – з презирством озвалася найстарша Оришка, з сплячим немовлятком на руках.
– А може, ще приїдуть?
– Де вже! Для себе тільки кабінет найняв, а заля та спальня, та столова так дурно й стоять. Голодрабий твій пан!
– Ні, він доблий! Мені гламофонцика дав! – озвався задиханий Свиридко, що теж якось видрався з-під бабиного ока.
– Ні-і вже! Грамофончика! От якби конхвектів або копійку! – глузували діти.