Місяць сяяв на підповні, невсипущі осокори солодко дзюркотіли, по надвір’ю гула приглушена розмова та лускало насіння, поки Тимофій з Гаврилом приладновували нові пластинки до старої машини.
Знов зашкварчала, загула труба – і ось тихо і поважно полилися церковні співи, далі сумні мелодії рідних пісень, пішли веселі. Все дворище, як одна людина, відчувало той зміст, враз сміялися, підспівували, дехто й підніжку притоптував.
– Ой гарно! Осе так! осе по-нашому! Непомітно вклав Гаврило ще одну пластину.
– "Як умру, то поховайте", – поллялися сумні згуки "Заповіту". Одразу вщухло надворі.
– Що се? Хто се такий? Кого ховають? – шепотіли дехто, переповнені побожним чуттям.
Знов переміна: "Ой Дніпре мій, Дніпре".
– О, бач, знов по-нашому: про Дніпро!
Змовк грамофон, пішли розмови, згадки про козаків, що колись було жили, кошем стояли в Олешках, в Збурівці.
– "Минають дні, минають ночі", – чисто виводив гарний баритон скорбний спів.
– Ex! – закректав якийсь дід. – Коли доброї, каже, жалько тобі, боже, то дай хоч злої! Хоч гірше, мовляв, аби інше. Так, так!
– А проти чого воно каже, щоб проклинати ще й світ запалити? – дивувала якась молодиця, – хіба розбишацька пісня, чи що?
– Дурна! Заспіваєш отакої, коли заберуть на Сибіряку.
– Або тих, що тоді на мітингу, – вкинув ще хтось. Пішли балачки, згадки про болюче-пекуче. "Гетьмани, гетьмани, – співав гарний голос, – та що й казать – минулося!"
– Еге, минулося! Все минає, – натякували старі.
"Садок вишневий" зняв цілу хвилю захвату-здивування, як за сам голос, так і за ту просту і милу, всі рідну картину.
– А ось вам іше на потіху, – сказав Гаврило і пі клав пластинку: "Орися ти, моя ниво". Проста спокійна мелодія з миротворчим кінцем пролунала, замираючи в далеких вербах, а слухачі й не ворухнулись.
Дзюркотіли осокори, гули рябі хрущі, в далекому Дніпрі стогнали жаби.
– Ох, як же ж гарно! Де се, Тимохвію, набрав таких пластин? – дивувалися сусіди. – Вік би слухав!
– Та осе вони мені, спасибі, десь добули! – Голови вдячно повернулися до купальника, а дехто з шк лярів уважно придивлявся до напису на пластинках: "Шевченко, Ли-се-нко!" – Он бач, се той, мабуть, що в Микити є.
– Ну да! То ж книжка, а тут співи, ноти значить.
– А не можна б ще прикупити де таких? Якби на мене, я б усі старі й повикидав, – озвався й старий хазяїн.
– Та, бачте, я вже вибігав усі крамниці в Херсоні, Миколаєві і Одесі – та ось поки що все, що знайшов.
– Шкода!
Місяць перейшов далеко по небі, північний вітер почав розгойдувати гілля, півні кукурікали. Народ почав потроху розходитись. Собаки довго брехали, проводжаючи їх, але ні одної модної пісні, ні одного дикого вигуку не чутно було в затихаючому нічному повітрі. Стогнав далекий жаб’ячий хор, цвіркуни свердлили десь у траві. Рясно сідала роса.
Примітки
Вперше надруковано в журналі "Літературно-науковий вісник", 1912, № 7 – 8. Подається за виданням: Дніпрова Чайка, Твори, "Дзвін", 1919 – 1920.
На сопках Манчжурии – вальс (1906 р.) капельмейстера І. А. Шатрова.
Гибель "Варяга" – пісня (1904 р.) на слова австрійського поета Р. Грейнца.