Орисина смерть викликала безліч розмов, безліч згадок Жіночі язики цокотіли, і потроху виявлялося, що той або та бачили Орисю з якимсь паном і якась дівчина навіть підгледіла що то був Гордій; нарешті всім навіч прибігала Орися до Гордія в Радівку і відтіля побігла як божевільна. Все це впевняло Андрія в тому, що ворогом йому був Гордій. Парубок ходив, як божевільний, але ні на що поки ще не наважившись Він кільки разів брався за сокиру, ладен зараз же побігти і розрубати нею Гордієві голову, але спинявсь; бравсь і за сірники але йому гидко було йти нишком і підпалювати. Його страшенно тягло до помсти, але рука не знімалася на злочинство. Почував, що не може не помститись, але як — не знав. Другого дня він був у громаді і відразу назначив собі свій шлях. Йому шкода було своєї громади; а надто ще громада йшла проти його ворога. Йому здавалося, що він мусить обурити громадян проти Гордія, щоб вони не поступались. А тоді, як оборонить громада своє право, то він, Андрій, візьме в громади папери і позиватиме Гордія за увесь той клопіт, що зробив він своїм позвом громаді. Він випозива і... Але що ж далі? Душа в Андрія палала, він чув, що такої помсти йому мало.
— Нехай буде, що буде! — казав він собі.— Але треба спершу це довести до краю. А там нехай не здивує!
Андрій досі не був у Демида. Пішов до його порадитися другого дня після громадської ради. Але як на те Демид ще зранку виїхав у місто і казали, що на кільки днів, бо має там діло. Цього Андрій не сподівавсь, і це йому було дуже погано: він певний був, що такого порадника, як Демид, другого не знайде. Треба було дожидатися його.
Але ще не встиг Демид вернутися, а вже приїхав пристав з становим. Вони звеліли зібрати громаду, поки сами обідали в Гордія. Пообідавши, пішли у волость. Громада вже стояла, дожидаючись панів, і розступилась на два боки, щоб дати й пройти до рундука. Пани посиділи трохи у волості, а далі вийшли на рундук, і пристав почав читати якийсь папір. Громада нічого не розуміла — чула тільки, що про неї та про Раденка.
— Розібрали? — спитався пристав, прочитавши.
— Ні! — як одна людина, одмовила громада.
Пристав здивувавсь.
Ну... ну, так я вам удруге прочитаю!..
І він знову почав читати.
— Розібрали?
— Ні!
Пристав був зовсім збентежений.
— Але ж ви чуєте: "по указу...",— і він знов почав вичитувати і дочитав би аж до краю, якби становий не зупинив його.
— Стривайте, Григорію Григорієвичу, може, так буде краще. Слухать! — гукнув він на громаду і почав казати, що вони, мужики, повинні віддати панові Раденкові луку і заплатити три тисячі рублів. Йому здавалося, що мужики його зрозуміли (він і не помилявсь), але як він доказав своє і пристав знову спитавсь:
— Ну, розібрали тепер? — уся громада відмовила знов:
— Ні!
— А, скоти! — вилаявся становий.— От я вас навчу розбирать!
Старий дід Степан виступив з громади і вклонивсь.
— Простіть, пане,— ми люди темні — де нам усе розібрати. Цебто ви про луку?
— Та вже ж!
— Так вона наша, з діда й з прадіда наша.
— Була ваша, а тепер — ні! — відмовив становий.
— Ні, вона була наша й тепер наша! — відказав йому дзвінкий Андріїв голос.— Наша буде! — додав він, виступаючи з громади.
Становий так і стрепенувсь.
— Що? Ти смієш так казати? Бунтовник! Старосто, візьми його в холодну!
Ніхто й не ворухнувсь.
— Та що це тут? — скрикнув становий, збуряковівши.— Де староста? Старшина?
Але і староста, і старшина на той час десь зникли.
— А, ви так! Я ж вам! Іди сюди! — крикнув він на Андрія.
— Чого? — спитався той.
— Іди сюди!
— Чого?
— Громадо! Зв'яжіть цього чоловіка!
Громада не ворухнулась.
— Та що це — бунт? — ще раз спитався становий.
— Не бунт,— скрикнуло кільки голосів,— а нема за що його в'язати, бо ми всі так кажемо, як він.
— Ах ви ж!..— вигукнув становий лайку і ту ж мить, стиснувши кулаки, кинувся з рундука і вдарив з усієї сили в обличчя першого, хто стрівсь йому. Перший був дід Степан; кров залила йому обличчя, і він упав додолу.
Громада мов здригнулася, мов щось загуло в їй і стихло.
— А, ти бунтувать! — скрикнув становий і замахнув
Андрія. Але Андрій як залізними кліщами вхопив станового за руку.
— Пане! Нас цар визволив од бійки! — промовив він, важко дихаючи.
— Що? — заревів становий і ту ж мить лівою рукою з усісили вдарив Андрія по щоці. Не тямлячи сам, що він робить, Андрій смикнув станового за руку, і за мить той лежав долі.
Пристав побачив це, кинувсь у волость та й чкурнув другими дверима аж до Гордія в двір.
— Стій, не руш! — крикнув громада на Андрія.
— Пусти його!
Андрій нехотя пустив. Становий устав.
— Старшина! Урядник! — хрипко закричав він.
Ніхто не приходив.
— А! Так, бунтовники! — вигукнув він.— Я вам!..
І, швидко повернувшись, збіг на рундук і побіг слідком за приставом. Безпечно добіг він до Гордієвого будинку і там стрів блідого з переляку пристава.
Через півгодини обидва вже їхали в місто. В місті вони наробили галасу...
А тим часом і радівська громада не гаялась. Як люди побачили, що становий утіка, то кільки голосів тюкнуло на його, а вся громада зараз загомоніла:
— Як це так? Защо він б'ється? Мало вже він і так бив? Та то хоч б'є так, кого нападе, або десятників, як у його на стійці бувають, а це вже й у громаді почав битися.
Громада обурилася.
— Де писар? Будемо писати прошення на станового.
Але і писар, і старшина кудись утекли. Кинулись їх шукати, та ніде не знайшли.
— Нехай Андрій пише! — гукнуло кільки голосів.
Зараз же винесено з волості стіл, поставлено на рундуці, і Андрій сів за його. Громада казала йому, що саме писати, вислухувала написане, виправляла або додавала. Години за півтори папера написано. Це була скарга і на Гордієву економію, і на суд, і на станового. Написано її кшталтом громадської постанови. Треба було підписуватися. Але як до того дійшло, то виявилось, що в старости нема печаті, а старшина з писарем так-таки десь і поділися,— а вони повинні засвідчити постанову. Хоч хотіли, хоч не хотіли радівці, а мусили відсунути цю справу і постановили зійтися завтра знову, привести старшину й писаря, попідписувати й засвідчити громадську постанову і зараз же їхати з нею дідові Степанові та Андрієві в місто аж до губернатора, "а коли можна, й вище".