— Вже ж не дурно, та тільки ти на квиток даєш так, що стоїть руб, то за його півтора береш — от тобі й бариш. Та й Олійниченкові бариш, бо ти йому за те з рубля платиш, щоб він не гроші, а квитки давав.
Цьому була правда. Такий порядок був за Галушківського, а за Гордія зник був, поки Гордій сам видавав гроші наймитам. Але з того часу, як він усе більше та більш одбивавсь од набридлого йому господарства і віддав виплату наймитам до рук конторникові,— цей порядок знову запанував, хоч Гордій про се й не знав. Семененко тепер не міг нічого на те сказати і тільки огризнувсь:
— Не вигодно — не бери!
— Знаємо ще й те,— не покидав свого дід Степан,— як ти взяв скуп з економії.
— Откуда ж би то ти знав?
— А знаю! Люди хотіли в окономії брати землю, та не давали стільки, скільки окономія хотіла. А тебе Олійниченко підпрохав, а ти прийшов та начебто взяв ту землю. А ми повірили та й заплатили дорого, щоб у тебе переняти. Хіба не правда?
— Мало чого люди не накажуть! Хотів узять, бо думав, що вигода буде, а як ви дорожче дали, то й беріть! — промовив
Семененко і, одвернувшись, пішов геть.
— Добре! — загомоніли люди.— Оце так вичитав! Спасибі дідові Степанові!
Тим часом вийшов староста з писарем. Люди повставали,— починалася громадська рада.
Писар, відомий уже нам Іван Іванович Попов, заходився вичитувати щось із паперів, та люди мало те слухали, маючи все одну думку. Як писар, повичитувавши своє, завернувсь і пішов у волость, громада зупинила старосту.
— Стривайте, дядьку Герасиме.— А що ж про луку?
— Та що ж про луку?
— Та що там чуть?
— Та хто його зна, що воно чуть...— одмовив староста, скидаючи шапку та чухаючи потилицю.
— Кажуть, подав пан бомагу?
— Та кажуть...
— Та хто ж казав?
— Та я од людей чув...
Громада не знала, що робити. Справді, офіціально нічого не було відомо, а поголоску про луку пустив Олійниченко, маючи своє на думці.
— Кажуть,— почав Грицько,— що щось приїде, одбере в нас луку і гроші за те, що косили її. А якщо не дамо грошей, так цінуватиме.
— Овва! Підожде!
— Де таки видано, щоб усю громаду цінувати!
— Авжеж — ні!
— Такого й закону нема!
— Нєт, єсть! — озвавсь, як Пилип з конопель, Семененко.
— А ти хіба знаєш?
Пішли до писаря. Писар довго морочивсь, вишукуючи, що треба, та гримаючи на мужиків за те, що не дають йому робити діла, але таки знайшов десь, що є такий закон.
— А що?! — спитався Семененко.
— Так то ж тоді, як громада справді винна, а не тепер.
— За свою землю та ще й будемо платити.
— Та вона ж наша з діда й прадіда!
— Дозвольте, люди добрі, мені слово сказати! — озвавсь чийсь голос.
Молодий парубок, скинувши шапку, виступив з громади. Хто знав його перш, тому важко було б пізнати в йому Андрія — так одмінився він — постарівсь і змарнів. Глибока зморшка лягла між бровами, але очі тепер мов палали.
Люди озирнулися на його. Хоча парубки й не можуть мішатися до громадських справ, але Андріїв батько був хворий і в громаду не виходив,— тим Андрій міг тут бути.
— Кажи! — озвався хтось.
— Ще аж ту весну,— почав Андрій, втупивши очі в землю,— був я у Гайденка.
— Це в того, що в Костівці?
— Еге! І говорив я з їм про цю землю. Він мені казав, що це суд неправий.
— Авжеж ні!
— Казав, що на землю є десятилітня давність. Оце коли хто проволодів землею десять год як хазяїн, і ніхто до його не чіпавсь і землі тієї не однімав, то вже й не одніме, хоч би земля й не його була.
— Он ба! А це ж земля наша, з діда й з прадіда!
— Ач, який мудрий! — скрикнув Семененко.— Які закони познаходив! Де ти їх вичитав? Чого ти бунтуєш громаду? Хіба можна проти начальства йти!
— Проти начальства я не йду, бо ще й начальства ніякого нема,— відмовив Андрій, і очі йому блиснули,— а тобі панський полигачу, кажу: не в'язни не в своє діло, коли хочеш, щоб до тебе були добрі! Коли ти одкинувсь од цього діла з самого спершу, то чого ж тепер в'язнеш?
— Їщо би я чужую землю трогав!
— Ну, то й не в'язни, коли не хочеш гіршого!
— Ба! Він ще й нахваляється! Та я тебе в суд! Та я!..
— Та цить, Артеме,— озвавсь дід Степан,— бо він правду каже. Дай і людям казати! Кажи, Анрію!
— Ну, попадьошся ти до мене кагдась! — просичав Семененко, ховаючись за людьми.
— Так я й дізнававсь, як це діло вийшло,— почав знову Андрій,— так каже Гайденко, що ніяк не зна, а що тільки не по правді. І казав мені Гайденко, що він тоді прохав Раденка, щоб той діло припинив, і той сказав, що припиню. І справді,— припинив був аж на год, а тепер он що — знов!..
— Та й до Гайденка вже щось не став їздити.
— Мабуть, глек розбили.
— Та Гайденко не такий, як він.
— То чоловік простий і до нашого братчика — костівці кажуть — дуже добрий.
— Ну, та не перепиняйте парубкові,— хай каже!
— Кажи! Кажи! — вдалися знов до Андрія.
— Так ото ж я й кажу: позов не по правді. Не будем поступатися! Хіба мало вже ми витратили на цей позов? Хіба мало нас тягано? І оце нам тепер оддавати ту луку? Хіба ж воно годиться? Ні, луки ми повік не віддамо! Хай приїздить той пристав, чи хто там такий. Ми йому скажемо отак і отак: ми не десять, а тридцять год маємо цю землю і поступатися нею не хочем. Почує та й поїде.
— А тоді ж що?
— А тоді побачать начальники, що не поступаємось, і возьмуть собі в голову: мабуть, суд не по правді — треба пересудити. Та й пересудять.
— А пересудять же?
— А не пересудять, то ми подамо од себе знову прошення. Бо невже ж таки й поступиться? Держімося свого!
— Так! Так!
— Добре каже!
— Хоч молодий, а не дурний! — загомоніли громадяни, їм сподобались Андрієві слова, всім здавалося, що так зробити, як Андрій каже, буде добре.
— Авжеж не поступатися! — кричала громада.— Ми за своїм правом хоч до царя дійдемо!
Постановивши не "поступатися", громада розійшлася.
Андрій пішов і собі додому. Тяжко в його на серці було. Чув, що життя його розбито.
Змалку бачивши важке мужицьке бідування, наважився Вибитися з його, зробитися зовсім самостійною людиною. А такою міг він стати, тільки маючи землю — ось через віщо всі його думки повернулися в цей бік. Він кохав Орисю дуже, але не міг бути з нею щасливий, не досягши своєї мети. І він кинув її на рік, пішов на чужину, робив як на каторзі, часом, і вдень, і вночі, і досяг нарешті свого: заробив стільки грошей, що міг вертатися додому з певною надією на забезпечене щастя. Уже малював собі це щастя в думці, уже уявляв собі любе Орисине личко. Страшно, невимовне страшно й люто розбила доля всі його мрії!..