— Чуєте, вже гримотить! Я й агадую:
— Ольго Терентіївно, це мИд з Володькою перші почути. А Микола:
— І я теж! —
А як це він "теж", коли спочатку ми сказаяй з Володькою, а віп аж коли?! І він завжди так! Я й кажу:
— Знаєш що, Миколо? Ти не тежкай. От що! /
Так він і змовк. А тоді вже як гримнуло, так почули всі. І навколо так парко стало, аж мла засиніла. Дідусь каже:
— Ви копайте, а я піду на курінь брезент ще накину, про всяк випадок.
А тут Христина Полікарпівна побачила Юрка.
— Тобі, Юрочко,— каже,— вже більше не можна, ти йди вже в село. Та швиденько, біжи риссю, а то й навскач. Бо дощ як припустить!
А він сокиру поклав, а йти не йде. Голову нахилив і стоїть, І чуєте, що каже?
— Я хочу бути до самого кінця, щоб усе бачити!
Христина Полікарпівна погладила його по голові, піт з лоба витерла і вмовляє:
— Ні, Юрчику, треба йти. В якусь іншу екскурсію підеш, і тоді вже будеш до самого кінця.
І вмовила. Він і пішов, та повільно так, ледве ногами переступає. Просто зовсім не хоче йти. Тільки ж — треба.
Стали ми поспішати, щоб до дощу закінчити. А вже й сонця не видно. А хмара аж до самої річки опустилася, по воді тягнеться і все клубочиться та клубочиться, так і вирує. А тут грім як ударить, та блискавка, та вітер. А кругом же очерети."От розшумілися.
А нам хоч би що! Бо вже зовсім мало зосталось копати. Став падати дощ. Краплі — як горох. Так і б'ють по голих плечах, Дідусь нагукує весело:
— Мерщій,,мерщій!
А ми й самі знаємо. І, як налягли, так враз і кінчили: Юркова мама обрубала грунт вже з самого краю, підклала жердину, то все з корінням затріщало. Одвернула скибу, а вона мало не як стіл завбільшки! Так ми її і не виймали, відштовхнули геть.
А тут хмара вже до нас докотилася, а з неї ллє, як з відра. Плечі змокли, труси — хоч викручуй, а ми ляпаємо руками по них,
Володька підтанцьовує та співає:
Дощику, дощику, припусти, припусти На дідові капусти,
На бабипе листя...
А я теж підспівую.
Ольга Терентіївна ледве загнала нас у курінь. А посеред куреня ряднина простелена, а на ряднині — миска з сметаною і пироги! Дідусь Терентій Савич присолцв трохи сметану і каже:
— їжте!
А нас і припрошувати не треба. А він до пирогів іще щуку, а тоді редиски й цибулі. А Ольга Терентіївна розв'язала свою торбину і висипала звідти бублики. Ох, і смачні ж із сметаною! Ми їмо, а дощ надворі репіжить і все по брезентові, аж лопотить. А до нас так і краплини не впало. А як поїли трохи, так мені думка ударила в голову: Юрко ж трудився, а пішов не ївши! Я про це кажу, а Ольга Терентіївна відповідає:
— Ми йому зоставимо, а Христина Полікарпівна передасть. Так ми йому і бубликів у вузлик поклали, і пирогів, і шматок
щуки. Христина Полікарпівна вмовляла нас цибулі и редиски не класти,— мовляв, редиска й цибуля в нього вдома є, а ми кажемо:
— Ні, ні! Що ми їли, те й йому!
Сметани в глечичок одлили і навіть солі дрібок поклали, а тоді все зав'язали гарненько. Юркові скажемо, що від зайця. Хіба ж так зрадіє, бо нема нічого смачнішого, як від зайця гостинець!
А дощ все йде, і річки не видно. Самі бульбочки. Бульбочка надметься, а краплина зверху впаде — лусь! Так тільки піна летить. А жаби радіють. Кумкають, квакають, сюрчать. І качки дикі — як розходилися плескатися! Що ж їм дощ, коли вони на воді зросли? А я тоді і кажу Володьці:
— Ану й ми!
Та тільки розігналися, а Терентїй Савич:
— Хлопці, тихіше!
І бачу — наставив вухо та й прислухається. А тоді й питає у мене:
— Що ти чуєш, Олежко?
Я прислухався, а воно шелест іде, аж по воді стелиться! І всі прислухалися.
А тоді Ольга Терентіївна йк скрикне: Та це ж вал!
І як скрикнула це, то схопила мене рукою за плече і з річки оче$ ВЄ зводить. Ми теж хвилюємося. А Терентій Савич такий же вапаоливий! Ще як напинав курінь вранці, так нарубав добрячих Жердин, а тепер і каже:
— Хлопці, ставайте кожен на своє місце, де хто копав, і як вал наскочить, так ви впирайтеся в береги і відпихайтеся з усієї сили.
Я нічого не розумію й питаю:
— Як це відпихатися? Хіба Протічок човен? То на човні від-і пихаються.
А він:
— Це не важко. Ставай і впирайся.
Так ми як стали з усіх боків! Грім гримить, дощ періщить. А ми ждемо і чуємо — вал уже недалеко, шумить, аж Протічок двигтить.
Володька й каже:
— А що ж воно потім буде, коли зараз все ходором ходить?
— Побачимо,/— кажу.
І в цю мит/ з-за Вільхового Рогу — це на річці коліно так називається — як метне піною! Піна тікає, а хвиля за пею. А трісок, а трави! А тоді бачимо: мчить плавом копиця, а па копиці коза і маленьке козенятко. Чуємо, дідусь Терептій Савич кричить:
— Держись, хлопці, впирайтеся скільки сили! І тоді став лічити:
— Раз! Два! Три!
І як тільки сказав "три!", то вал Як ударить в Протічок. Що тут "тільки сталося! Клекіт, шелест, шум. А ми впираємося у жердини скільки сили. І тут, чуємо, наш Протічок як не підскочить, а тоді вгору та вниз. Все пішло шкереберть — і кущі і курінь. Я — носом у землю, Володька за мною. Дідусь теж.
Ото був вал! Як пішов очеретами, то неначе покоси кладе,, так до води й пригинає. А селезень тоді з очерету. І добре, що проти хвилі пірнув, а то змело б. Виринув, уже як хвиля пройшла, і гойдається — то вгору, то вниз. А качки до нього, і маленькі каченята теж. Де вони тільки й— ховалися? А коза як побачила нас, то так і потяглася вперед. Козеня мека та до неї тулиться. Зовсім перелякалося.
Микола кричить:
— Це землетрус! Чого це земля хитається? Ольга Терентіївна відповідає:
— Який же це землетрус, коли під нами землі немає?
— Як це немає землі, а об що ж я оце лобом стукнувся?,
— І я теж,— каже вона,— стукнулася, тільки це нічого не доказує, бо земля не плаває, а ми пливемо.
Ми тоді посхоплювалися, дивимося: справді обрубаний нами очеретяний острів стало виносить з берегів. То рівчаки паші були з півметра завширшки, а тепер вже з метр будуть, а на старому місці — річка і вода хлюпоче від берега до берега, от-от стане вільний Протічок!
Так мц знов доЧкердин. Як уперлися в берег, то наш плавучий острів так і просунувся. І гойдається, і гойдається, а вода навколо хлюп, хлюп! А тоді чуємо враз:
— Хлопці, хлопці, куди ж ви? Візьміть і мене!