От чим добре ловити щуку, так це спінінгом! Як станеш крутити котушку, то блешня по воді тільки виблискує. Отоді вже дивися! Щука думає, що то риба і налітає, мов сліпа, з усього розгону, а то не риба, а приманка з гачками! Дідусь витяг аж дві щуки спінінгом.
А тоді сталася в нас ось яка пригода.
Ще як тільки прийшли ми, так Ольга Терентіївна дала мені кирку і каже:
.— А твоє, Олежко, місце тут. Отут і орудуй.
Ну, грунт нічого — м'який, перегноїстий, тільки ж коріння усякого — клубками поспліталося, і все більше очеретяне та очеретяне, бо навколо, куди не глянь — очерет. І треба вести канави наскрізь через увесь Протічок. І з одного боку, і з другого аж по двадцять два метри,— від води до водп. Орудую я киркою, а Володька поперед мене, бо ми з ним завжди разом, просто звикли. Розбив я вже зверху грунт і коріння, вскочив у рівчак, щоб легше було довбати киркою, аж чую: грунт підо мною вгрузає, вгрузає, а я тоді кирку мерщій на сухе, вхопився за корінь рукою — і що ж я бачу? Майнули в повітрі Володьчині ноги і він у свій рівчак просто сторч головою, бо лом провалився, а він за ним.
А тоді чую — і Микола кричить:
— Ольго Терентіївно, Ольго Терентіївно! Та тут не земля, а вода!
І це чистісінька правда, бо у мене під ногами теж вода. Та холодна! Вискочив я — мокрий-мокрісінький, а Володька теж: все обличчя в болоті і руки по самісінькі плечі.
А чому ж це ми попровалювалися крізь землю у воду? А от чому. Колись давно Протічка зовсім не було в нашій річці і проїзд по ній був вільний від нашого села і аж до Зеленого Кута, Лебедянки й Миколаївки. Тільки річка була тут вузенька. І от якось у зливу десь одірвало великий очеретяний кущ у плавнях. Цей кущ застряв між вузенькими берегами, далі став рости і розрісся так, що перегородив річку. Ми початку про це не знали, знала тільки Ольга Терентіївна. Тоді вона як розказала нам усе, так ми й надумали: обрубати той очеретяний кущ з обох боків і зробити це саме під дощ, щоб вода підняла його і допомогла виштовхнути на вільний простір ріки. Тепер ви розумієте, чому ми всі втрьох попровалювалися крізь землю у воду?
Повилазили ми на сухе, коли, чую, Микола питає:
— А почім ти, Олежко, свої п'явки продаєш? Чи, може,' для Колекції їх живими збираєш?
Я' дивлюся, а мені під коліно п'явка вчепилася, а друга біля самої кісточки.
Так я вам кажу: якщо до вас вчепиться п'явка, то не бійтеся. ї ніколи не відривайте її силоміць: боляче й кров буде довго йти. Лусніть її добре у ніс пальцем, і край. Одразу спаде, так і скрутиться. '
Тільки яшіг збити одну п'явку, як чуємо крик:
— Вернися! Вернися! Куди ти біжиш?
Дивимося — скільки сили мчить Юрко, а за ним Христина По-лікарпівна. А він все дужче припускає і теж кричить:
— Не вернуся!
Христина Полікарпівна Юрка просто .скоро замучить. Всі хлопці — то в клуб співатк, то на екскурсії збирати колекції, а він тільки в дворі. І нікуди йому не можна виходити: у річці — неодмінно втопиться, на болоті — комарі малярійні покусають, у кузні — іскрою око випече. Хоч живцем лягай і вмирай.
Прибіг Юрко і одразу заховався в курінь, Христина Полікарпівна тоді до Ольги Терентіївни:
— Ви мого хлопця відбили від рук! Ольга Терентіївна відповідає:
— Аякже ж! Можна подумати, що у мене тут не ломи та лопати, а пряники.
Повернулася до Юрка і питає у нього:
— Ти чого сюди прибіг, Юро? Пряники їсти? А він:
— Я хочу бути матросом. Як підуть пароплави по річці, то хлопці команду організують, а я що? У жару в калошах ходитиму, а в жнива у светрі? Хлопці вже всі піонери, а мені теж дванадцять, а я все у дворі та у хаті. Я хочу все робити із хлопцями. 1 хочу загоріти, і щоб мускули були такі, як в Олежки. А в мене шкіра біла, і мускулів ще немає, руки як палички і мокрий увесь, бо оце, дивіться, одна сорочка на мені, а де друга, а светер я по дорозі скинув. А тепер вже травень кінчається...
— Та-ак, жаркувато,— каже тоді дідусь Терентій-Савич. Христина Полікарпівна сердиться і одповідає йому:
— Юрко хворобливий. За ним треба дивитися та дивитися. Віп не може так, як інші хлопці.
— А чого я, мамо, не можу? —— крізь сльози питає Юрко.— Бігати не можу? Ого! Пилип сад оббіг тільки тричі, а я аж п'ять разів. А як пололи з Грицьком, так хіба я позаду зостався? А йому ж вже тринадцять років! А якби плавав та на фізкультуру ходив, то був би, як лев, здоровий!
Христина Полікарпівна віддихується. Сонце пече, очерет шелестить, а дідусь все нагукує на нас:
— Веселіше, хлопці!
А нам що?! Як веселіше, то й веселіше! Отоді і взялися ми до роботи, та так узялися, що у Христини Полікарпівни аж засвербіли долоні, і вона тоді до Юрка:
— Скидай,— каже,— к бісовій матері і штани й сорочки, будь у самих трусах! Бери сокиру та ставай коло мене, бо, їй-право, не встою!
Як узялися всі біля того Протічка! Стали до роботи, як тільки сопце зійшло, а як огляділися,— матінко моя! — а воно вже на пізній сніданок. А рівчаки за нами — наче по шнуру провели. І вода в них чориа-чорпа. А сонце пече. Так Ольга Терентіївна і каже Юркові:
— А тепер вже надінь сорочку. З незвички попечеш спину, буде дуже боліти. Пухирі посхоплюються. А в сорочці — нічого.
А далі нас питає:
— Не втомилися, хлопці?
А де тут втомитися, коли тільки до діла доп'ялися, та й мало до краю зосталося: з одного боку п'ять метрів, а з другого шість. А тут ще дідусь.Терентій Савич прислухався і каже:
— Дощ буде: кістки ломить.
А в дідуся кістки, як барометр, ніколи не обманюють. Люди як чекають дощу, так і питають:
— А що, Терентію Савичу, твій барометр показує?
Ольга Терентіївна не знати як зраділа. І все поглядає то на небо, то на дідуся. Раз скаже:
— Здорово-таки парить! А вдруге:
— А як ви гадаєте: дощ буде чи злива?
Як захотілося Ользі Терентіївні дощу, так і нам захотілося. У всіх тільки й розмови:
— От якби дощ уперіщив, от якби злива, та щоб валом пішла по річці!
А вал — це хвиля така під час дощу, коли з усіх ярів вода збігає. Через усю річку біжить, аж шумить. А як косять, де сіно, то краще не складати копиці над берегом — як мітлою змете. І води відразу стає повнісінька річка.
Грім почули першими я та Володька. А тоді вже і Микола каже за нами: