Глянули, аж то Юрко з очерету вилазить. Біжить за нами вздовж берега, руками кущі розводить і увесь мокрий такий.
А знаєте, що він наробив? Додому зовсім не бігав. А як пішов дощ, так він на березі сховався, прогорнув кущики і дивився на пас, що ми робили. Так Христина Полікарпівна аж зблідла, навіть Ольга Терентіївна стривожилася, а він тільки руками махає:
— Чого там застуджуся? Дощ був теплий-претеплий. І я все одно матросом буду. А матроси дощу не бояться.
І перескочив з берега до нас на плавучий острів. А ми йому:
— У нас є для тебе гостинець, від зайця!
Прийшли в курінь, а в курені хто? Нізащо не вгадаєте! Бо ми й самі не знали. Ні я, ні Володька, ні Микола. Нас-бо як кинуло валом об землю, так про все і забули; і про козу з козенятком теж забули. А вони як зскочили з своєї копиці до нас, на Протічок, так і подались у курінь. Ми туди, а вони лежать.
Я кричу:
— Діду, діду, коза!
Володька кинувся по зайців гостинець, аж вузлик розгорнений, і там сама цибуля.' Дивимося, а козеня облизується і на мордочці сметана. От хто похазяйнував біля Юркового пакунка!
А козеня хороше:, як ткнеш у лоба, так шию напинає і вже лізе буцатися.
Юрко, хоч дуже був голодний, каже:
— Нічого, перетерплю. Матросам треба до всього звикати. А як на безлюдний острів викине, тоді що?.
А Юркова мати:
— Е, хлопці, а я щось надумала! Юрчику, сполощи в річці глечичок!
Він сполоснув, а вона тоді до кози:
— Ану, лишень вставай! Бач, скільки молока носить, видно, давно хазяйки не бачила!
Підсіла до неї і ну доїти, а молоко так і задзюрчало в глечик. А тут дідусь несе з човна паляницю — аварійний запас. Посадили Юрка, а він їсть і каже:
— Ой же ж і смачне!
Тим часом острів наш зовсім на середину річки винесло. Дощ пройшов, сонечко світить, і на річці тільки кущики трави та гілки погойдуються, що нанесло валом. Та після зливи риба гуляє. Дідусь Терентій Савич і Юркова мати вже сіли й сидять, а мя самі островом правуємо. А Ольга Терентіївна тоді й каже: — Хлопці, не може ж плавуча споруда без екіпажу бути. Треба нам капітана, треба шкіпера, треба боцмана, матросів.— І питає: — Хто у нас буде капітаном?
Я кажу:
— Володька!
Михайло!
— Ні, Олежка!
А Микола:
— Я!
А тоді всі до нього:
— Чого ти якаєш? Чого ти сам свою кандидатуру виставляєш? Так його і не обрали, всі хлопці кричать:
— Олежка, Олежка капітаном! А як я став капітаном, так одразу Володьку шкіпером призначив, бо він всю річку, як свої п'ять пальців, знає, а Миколу — боцманом. Хоч він і любить якати, так сюрчки найкраще за всіх уміє робити: і з верби, і з лози, із чого хочете. А який же боцман, коли без сюрчка?
А Юрко тоді:
— Товаришу капітан, дозвольте мені стати матросом на плавучому острові.
І Михайло, і всі хлопці просяться. А Галя теж.
— Дозволяю,— кажу. І віддаю наказ: — Боцмане! Свистати матросам ставати на свої місця! А ти, шкіпере, стеж, щоб не сісти на мілину або не потрапити у чорторий! Повний вперед!
Так Микола як засюрчить, а всі хлопці:
— Раз, два, три,— і в дно жердинами як упруться, тільки вода шумить.
Здорово розігнали! Так до села і доїхали. А хлопці на пристані як побачили наш плавучий острів, так з усіх кутків біжать і просто в річку, хто в чому, та до нас. Лізуть на наше судно, а як дізналися, що я капітан, так стали кричати: 1
— Товаришу капітан! Товаришу капітан! Я хочу на ваш плавучий острів!
— Дозволяю,— кажу.
А чому я дозволяю? А тому, що тепер нам людей та людей потрібно. Раніше на нашій річці тільки дикі качки та водяні курочки плавали, а тепер як пробили прохід наскрізь .через усю річку, так і катери підуть, і буксири, і баржі. Бо чим же перевозити сіно з сіпожаті та камінь з Миколаївки? І тоді у нас будуть свої капітани, шкіпери і матроси. Як вийдеш на річку, то з усіх боків: "Прямо руля!", "Ліво на борт!", "Повний вперед!". І всі матроси у безкозирках із стрічками, а на стрічках золотими буквами: "Завзятий", "Дзержинський". Капітани ходитимуть з кортиками, боцмани — із сюрчками.
Ми дивились по карті, то знаєте що? З нашої річки тепер можна виїхати у Орель, а з Орелі в Дніпро, а з Дніпра — світ широкий! їдь куди хочеш. Зберуться хлопці на борту "Варяга" і: "Куди їдемо сьогодні, товариші? На Дніпрогес чи на Дніпровський лиман до самого села Рибальчого? Чи, може, в порт Вільний, а то й на острів Джарилгач по чабаки й тараню?"
От самі станьте біля карти, так і побачите, що і порт Вільний і Джарилгач — це вже на Чорному морі.
Ідемо, сонце світить, хвилі гойдаються, береги тільки мріють, а назустріч "Паризька комуна". Матроси кричать:
— Здорові, моряки! Хто ви і з якого колгоспу? А ми:
— З "Першого травня", на Полтавщині, знаєте?
— Чували! Там добрі хлопці! Отож.
Коли вже ми пришвартувались до берега, то Устим Григорович як побачив, що ми привезли весь ТІротічок і наскрізь річку пробили, так аж очам не повірив.
— Здорово! — каже. А ми тоді до нього:
— А тепер будете флот будувати?! А він радо каже:
— Звичайно. Без флоту аж ніяк не можна!
А козу з козенятком з Миколаївки занесло. Звідти люди приїздили па човні і назад забрали. По річці. Раніше Протічок заважав, а тепер дорога відкрита.
От яка історія.
Ну, а про те, що було далі, розкажу іншим разом.