су огляцалася і кликала, щоб той йшов скорше, мала вигляд
таємничої звідниці, яка заманює кудись маленького мандрів-
ця... Який, одначе, ніяк на це не зважав і незалежно пряму-
вав своєю дорогою. і '
Ми прямували також своєю дорогою... В напрямку Арсеналу. Хотілося бачити місце, яке увійшло в українську історію, як перше поле, перших зударень військової сили молодої української республіки з окупантськими залогами Московщини, які в січні 1918 р., намагались робити повстання проти української влади під проводом П'ятакова. Москалів було 8 до 10 тисяч, бої точились від 16 по 23 січня, українські сили складалися з відділів чорноморських моряків, вільного козацтва, буковинсько-галицьких частин, а головну позицію займав тут знаний Слобідський корпус, яким командував і особисто вів до бою Симон Петлюра.
Москалів було розбито, Арсенал взято. Кажуть, що в тих часописах, у яких повідомлялося про здушення повстання, повідомлялося також, що Центральні держави в Бересті, визнали Українську Народню Республіку, як самостійну державу.
Тепер тут було порожньо і тихо, старі цегляні мури фортеці таємничо мовчали... Ми пройшли до Печерська і повернули в напрямку Лаври...
Старовинна, з XI віку, фортеця християнства нашого краю, яку заснували ченці-схимники Антоній і Феодосій, мощі яких мають хоронитися там і до днів наших. Князь Святослав наділяв манастир багатими дарунками і сам розміряв своїм варяжським поясом фундаменти Успенського собору. Тут також жив, працював і був похований великий літописець Нестор, автор "Повести временны лет".
Вражаючий пам'ятник древности, краси й культури. Дивлячись на нього, серце наповнялось почуттям гордости. Але яке було наше переживання, коли одного вечора, коли ми сиділи вдома за закритими дверима і вікнами, ми почули здалека сильний зрив. Другого дня стало відомо, що Лавру зірвано. Від розпуки німіло серце. Святиня, яка простояла десять віків, мала бути зруйнована на наших очах. Ще пізніше ми довідались, що зірвано не цілу Лавру, а лишень її дорогіціпний Успенський собор.
Майже всі тоді були переконані, що це діло совєтських рук, але тепер, коли пишуться ці рядки, маємо вірогідні свідчення міністра зброєння уряду Гітлера, Альберта Шпеера, який у своїх спогадах "Внутрі Третього Райху" пише, що цього варварства було доконано на приказ райхскомісара для України Еріха Коха. Україну плюндровано багато разів різними загарбниками, але ось знайшовся ще один хам, дикун і варвар з самого центру Европи, який поспішився доконати такого несамовитого злочину. Якого чомусь навіть не було суджено на суді в Нюренбергу. Де совєти мали найбільше голосу.
"Я бачив, — пише з цього приводу Шпеер, — що одна із знаменитих церков Києва уявляє собою лиш купу руїн. Мені сказали, що це зірвалися запаси пороху, залишені там советами. Пізніше я довідався від Геббельса, що ту церкву було зірвано навмисне на приказ Еріха Коха, райхскомісара для України — ідея була — знищити символ української національної гордости. Геббельс говорив про цю справу з неприємністю, він був обурений таким брутальним способом поведінки в окупованих країнах Совєтського Союзу. Фактично, Україна того часу все ще була настільки мирною, що я міг їхати великими лісовими теренами без охорони. Пів року пізніше, дякуючи збоченій політиці наших східніх комісарів, ввесь простір кишів партизанами".
Того дня, коли ми проходили побіля Лаври, вона ще стояла ціла, хоча брами її були закриті. Настрій настороже-ности. Це місце насичене минувшиною. Протягом віків сюдою пройшло багато поколінь віруючих в християнські засади життя. На наших очах доходила до кінця епоха іраціо-нального сприймання істин, побудована на мріях царства "не від світу цього". Скільки віри вимагалося від князя Святослава, щоб в часи, мало не печерних побутових умов (1073-78), здвигнути Успенський храм абстрактної предестинації, виключно для "спасіння душі" і як мало залишилось з того світосприймання у німецького комісара Коха, який цей древній пам'ятник краси і віри обернув в купу грузу.
Від Печерська ми прямували в напрямку Липок... Аристократичного району Києва, де за тріюмфів "пролетаріяту", на іншій мові "голі кабацької", вселилась верхівка "страху й трепету" Чека. Одна з тих вулиць і до цього часу носить клеймо Чекістської, яку громадяни Києва звикли обходити "десятими дорогами".
Ми проходили доменою Страху... Основної ідейної прерогативи перемоги "великого Жовтня". Історик Дмитро Дорошенко згадує, як вперше дорвалися до Липок носії Страху. "І тут тільки я довідався, що діялось учора і відбувалосьще й сьогодні на Печерську, в Липках і взагалі в південно-східній частині міста. Большевики ввійшли до міста з боку Пе-черська і Липок — багатших кварталів міста, де мешкали звичайно багатші військові і цивільні урядовці, взагалі заможні люди, і справили тут криваву баню. Вривалися в помешкання, витягали звідти генералів, офіцерів і просто дорослих мужчин і вбивали їх тут же, або вели до колишнього царського палацу і розстрілювали там, або'по дорозі"...
А як виглядало в Царському палаці? Той же історик у тих же спогадах ("Мої спомини про недавнє-минуле") розповідає: "...ми поїхали до Царського палацу, де містився "Ревком". Ніколи не забуду тієї картини, що я там побачив: у середній великій залі стояло кілька відкритих домовин з тілами "жертв революції", себто вбитих у недавніх боях боль-шевиків. Біля них горіли свічки і голосили родички. Тут же поруч в бічній залі стояли просто на паркеті похідні кухні і в них солдати варили кашу, приспівуючи, а один навіть пригравав на гармоніці. А там в другій кімнаті стерегли арештованих, може мали їх зараз розстріляти, бо звичайно розстрілювали тут же поруч в саду".
Цим духом революції насичено цей простір, але коли
ми сюдою проходили, не відчувалось страху, а лиш здивован-
ня: ті люди хочуть здобути не лишень революцію, але також
життя... На таких разюче тваринних первнях духа. Цікаво,
як довго вони зможуть втриматись, коли клімат революції
видихається і настане потреба миру? Чим вони будуть далі
дихати і чим страшити? ... >.■
Тепер тут було винятково порожньо. Дуже рідко зустрічали людей, лиш інколи проїжджала якась німецька машина. Ми минули ті вулиці Карлів, Фридрихів, Роз і інших Чекістів досить спокійно. А коли дійшли до немощеної стежки з назвою "Собача тропа", що вела вниз до Бесарабки, тут почало зустрічатися більше людей. Мабуть тому, що ця путь вела до такого животворного джерела існування, як базар "Толкучка", що розлігся там внизу просто під голим небом. Тут також зустрілися з двома німецькими вояками, баверського типу, які все щось питали у зустрічних, але ніхто їх не розумів. Я запитав їх, що їм потрібно. О, вони шукають військовий шпиталь, що має бути десь тут в околиці. Я не міг їм помогти, бо нічого про такий шпиталь не чув, але один з них запитав мене, чи я німець. Я заперечив. — Але ж ви виглядаєте не по тутешньому, — говорив той. Я пояснив чому. — Ну, знаєте... Це видно одразу. Погляньте, як вони тут одягнуті. Чи ви бачили коли таке в Німеччині? — Але дивіться, сам Київ гарне місто, — казав я. — Може й гарне... Положенням... Але що з нього зроблено. Можливо, це було б щось гарне, коли б його привести до порядку, — сердито говорив солдат. На цьому наш обмін думок скінчився і ми розійшлися.