Філософія переконлива вистачально, а тому яке диво ті провалені гроби, поломані хрести, засохлі бур'яни. — Знаєте, — казав наш провідник. — Нє било врємєні за мьортвих думать. Нікто нє думал і за жівих.
Але ось там бачимо щось відраднішого. Поруч два постаменти і вже здалека видно, кому вони присвячені. Марія Констянтинівна Заньковецька і Микола Карпович Садовський. Листя, гній, занедбання, але пам'ятники в порядку— Мир їх вічній пам'яті! Як добре, що вони і тут разом. Скільки часу прожили вони поєднані своїм мистецтвом, скільки дарували людям гарного, доброго, потрібного... А Україні посилення й надії. Хотілося б не забути цього моменту, в чому помагає мені мій фото-апарат.
Наміряємось продовжувати нашу мандрівку вверх далі, але нас затримує провідник. — Там он могила Нечуя-Левиць-кого, — показує він рукою вниз в місце, густо заставлене залізними огорожами і не менш густо заросле бур'яном. Спочатку годі було її помітити, але згодом помітив. Невеличка, мало помітна, за залізною огорожею із залізним хрестиком, на якому виднілась біла табличка з чорним написом: "Письменник Іван Нечуй-Левицький". Який залишив по собі невмирущих бабів Параску й Палажку, старосвітських батюшок та матушок, та Кайдаша, та багато інших живих портретів живої нашої дійсности. Так мало приділено йому тут місця, а ще менше уваги. Він помер 15 квітня 1918 року, коли в Києві була українська влада, але саме тоді всі були зайняті політикою і навіть мало хто помітив, що десь там умирав півзабутий, немічний, вісімдесятлітній клясик української прози, якого поховано на державний кошт, але з дуже непомітною церемонією. У такому дуже непомітному місці.
Ще гіршої долі зазнала могила Олександра Кониського. Це був лишень горбик свіжо насипаної землі. І ніяке диво. За совєтською кваліфікацією вартостей людських, Кониський належав до категорії "буржуазних націоналістів" і навіть, здається, реакціонерів, його ім'я не дуже приязно згадувалось в історії нашого письменства, а тому й його могила була забута і майже зрівнана з землею. І щойно тепер хтось відшукав її місце і насипав той свіжий горбик землі, над яким не було навіть напису. При чому, як зазначив наш провідник, ті люди не були навіть певні, чи це могила Кониського. І щойно по довших розслідах було встановлено, що там поховано невтомного культурного, громадського і політичного діяча, поета і письменника пошевченківської доби відродження.
Блажен, хто на громаду звик робить. Хто брата темного навчає, У хату темну вносить світ... Блажен, хто щирими сльозами Чужу оплакує біду... Блажен, хто серцем незлобивий, Хто приязно живе з людьми. Так. Це не годилося з ҐПУ, Че-Ка, Сталіном. Для Кониського, далебі, з ними не по дорозі.
Тут же на цій алеї здалека видно могилу Миколи Лисенка. Гранітний нагробник, чотирьохкутний п'єдестал і погруддя композитора з бронзи. Хочеться пригадати його бурхливий, драматичний і разом величний похорон 12 листопада 1912 року з оповідань його близького учасника Олександра Кошиця: "...в день похоронів, — згадує Кошиць, — я із студентським хором стояв коло Володимирівського собору, чекаючи виносу тіла, і коли жалібний похід рушив од собору, то виявилось, що ввесь величезний натовп, що йшов поперед домовини, складався з різних хорів. Спереду студентського хору, який один мав у своєму складі більше 200 людей, йшов хор Комерційного Інституту, теж біля 200. Далі перед ним був якийсь аматорський хор, а спереду церковний, здається, На-дєждінського, потім хор Яциневича. 3-заду нас був хор курсисток, далі хор Політехнічного Інституту, хор школи Лисенка, знов якихось аматорів, а ще далі низка церковних хорів без назв.
Коли проходили побіля університету, з вестибюля почали нас фотографувати на фільму кінематографа. Хоч царські посіпаки швидко звідтіля зняли той кінематограф, але студентський хор все таки встиг попасти на фільм.
У театрі Садовського було дане розпорядження, щоб оркестр під керівництвом мого помішника Верховинця-Кості-ва, помістився у верхньому фойє, вікна якого виходили на Велику Васильківську вулицю, кудою мав пройти жалібний похід, і зустрів нас Жалібним маршем Лисенка, написаним до драми "Дорошенко". На приказ поліції цей театр було замкнено. Але коло театру вистроїлась вся театральна трупа на чолі з М. К. Садовським і от, коли хори і жалібний похід наближався до театру, я побачив, як Садовський дав рукою сигнал у вікна театру і звідти понеслись звуки маршу. Зараз на це пристав з поліцією кинулись до театру, але... "ключі були невідомо в кого". Вони почали кричати знизу на вікна, але музиканти нагорі грали і тих криків не чули. Тоді кинулись до Садовського, щоб він припинив музику. Микола Карпович почав махати рукою, але так виразно "грайте далі", що оркестр замовк аж тоді, коли пройшло половина походу і під театр піднесли домовину та почали читати Євангелію. За це потім Садовського тягнули на поліцію, але він викрутився тим, що в театрі йшла проба оркестру на "Дорошенка", що він намагався спинити музику і що театр було замкнено на розпорядження тієї ж поліції.
Всякі промови над домовиною були поліцією заборонені. Успів сказати слово лише о. Остап Нижаківський та й то, здається, як священик. Яму засипали, одспівали вічну пам'ять і рушили з кладовища, а з ними і ті сонми поліціянтів та
із
шпиків, що проводили востаннє небіжчика до гробу разом з публікою"...
Отак то було на нашій славній Україні.
Трохи далі від цієї могили під горбиком, кілька могилок родини Грінченків, а між ними також і Бориса Грінченка. І єдине, що тут вражало, це бур'ян. Високий, уродистий, сухий і навіть не столочений, дармащо тут гостювало стільки козацьких коней.
Ми не змогли віддати данину всім визначним нашим покійникам, але ось, дійшовши до церкви, що стоїть серед кладовища, наш провідник вказав нам особливу могилу особливої людини за залізною огороженю з високим гранітовим постаментом, на якому висічено велику бороду з частиною голови. Здалека видно, хто це такий. Михайло Грушевський. Голова першого незалежного українського парляменту Центральної Ради. Томи історії України-Руси і томи її письменства, які він залишив нам у спадщину, дали незрушимі підстави для постання Української Народної Республіки не в меншій мірі, як "Кобзар" Шевченка. Могила зараз тут біля церкви на видному місці і як добре, що його саме тут поховано. Ми стоїмо в задумі. Так багато виринає тих різних думок та згадок, пов'язаних з цією титанічною постаттю незломного, вічно творчого, невгасимо горючого духа. Останні роки свого життя він прожив у дуже ворожому оточенні переможних своїх противників і помер 1934 року в час найбільшого переслідування української справи за дуже невиразних і комплікованих умов.