Та коли всі листи написані так само по-дитячому, вони не накоять багато лиха.
Наступний інцидент, якщо можна так його назвати, стався через тиждень, коли Партрідж процідила крізь зуби, що Беатріс, дівчина, яка приходила вдень допомагати їй, сьогодні не прийде.
– Мені здалося, сер, що дівчина чимось серйозно засмучена, – додала Партрідж.
Я не міг збагнути натяків Партрідж, але подумав собі (і помилився), що в цієї Беатріс негаразд із шлунком, чого Партрідж, з її делікатністю, не могла сказати прямо. Я поспівчував дівчині й висловив надію, що їй скоро покращає.
– Дівчина почуває себе добре, сер. Вона у пригніченому стані.
– Он як!
– Через листа, що вона одержала, – вела далі Партрідж. – Напевне, якогось брудного змісту.
З похмурого погляду Партрідж я зрозумів, що натяки стосувалися мене. Кров ударила мені в обличчя. Я ледве міг би впізнати Беатріс, якби вона стрілася мені на вулиці, так погано я її знав. Каліка, що шкандибає на милицях, навряд чи підходяща особа на роль спокусника провінційних дівчат.
– Це вже чортзна-що! – вигукнув я роздратовано.
– Сер, я те саме сказала матері Беатріс. Подібного у цьому домі ніколи не було й не буде, поки я тут порядкую. А що стосується Беатріс, то дівчата тепер не такі, як колись. І як там вони поводяться, теж не можу судити. Але річ у тім, сер, що знайомий Беатріс, той хлопець, з яким вона зустрічається, теж одержав подібного листа. А він не настільки розважливий, щоб зрозуміти все правильно.
– Зроду не чув нічого безглуздішого! – розсердився я.
– Я вважаю, сер, нам слід позбутися дівчини, – правила своєї Партрідж. – Я певна, тут щось негаразд. Немає диму без вогню – ось що я вам скажу.
Я навіть не підозрював, як увіриться мені це прислів'я.
Так сталося, що того ранку я мав гуляти у містечку. Стояв ясний сонячний день, повітря було прохолодне і свіже, пахло весною. Взявши милиці, я вийшов з дому і рішуче заперечив, щоб Джоанна супроводжувала мене. Ми вмовилися, що вона забере мене машиною.
– Ну, Джеррі, у тебе буде вдосталь часу переговорити з усіма в Лімстоку, – покепкувала Джоанна.
– Я так і зроблю.
Справді-бо, саме вранці на Хай-стріт мешканці Лімстока, перебігаючи з крамниці в крамницю, при коротких зустрічах обмінюються новинами. Однак мені не довелося йти до центру самому. За якихось двісті ярдів позаду пролунав велосипедний дзвінок, заскрипіло гальмо і Мейган Хантер звалилася зі свого вело просто мені під ноги.
– Привіт, – гукнула вона, звівшись на ноги, і почала обтрушуватись.
Мейган мені подобалася, і я чомусь завжди ставився до неї співчутливо. Вона була приймачкою судді Сіммінгтона, дочкою місіс Сіммінгтон від першого шлюбу. Ніхто не згадував про містера (чи капітана) Хантера. Я лише дізнався, що про нього не варто й згадувати. Подейкували, ніби він знущався над місіс Сіммінгтон. Вона розлучилася з ним через рік після одруження. Місіс Сіммінгтон була жінка з достатком і поселилася з маленькою дочкою у Лімстоку, щоб забути все, а потім одружилася з єдиним достойним одинаком у містечку – Річардом Сіммінгтоном.
Від другого шлюбу знайшлося двоє хлопчиків, яких батьки обожнювали, і, мені здавалося, Мейган почувала себе чужою в сім'ї. Вона аж ніяк не була схожа на свою матір, маленьку меланхолійну жінку, що завжди нарікала на своє здоров'я та клопіт із прислугою. Мейган була дівчина висока на зріст і, хоч їй уже виповнилося двадцять, скидалася на шістнадцятирічну школярку з копицею рудого волосся, зеленкувато-карими очима, тонким вилицюватим обличчям і напрочуд чарівною кривою посмішкою. Одягалася вона як попало – в усе сіре, заношене. На ногах незмінно мала грубоплетені, діряві панчохи.
Цього ранку вона видалася мені більше схожою на конячку, ніж на людину. І справді, вона могла зійти за милу конячку. Мейган говорила, як завжди, поквапом, захекано, перестрибуючи з думки на думку.
– Я була на фермі Лешерів, хотіла подивитися, чи в в них качині яйця. У них стільки маленьких поросяток! Рожевенькі такі! Ви любите поросяток? Я люблю. Мені навіть подобається, як вони пахнуть.
– Добре доглянуті поросята не повинні пахнути, – сказав я.
– Хіба? А у нас вони скрізь пахнуть. Ви в містечко? Я побачила, що ви самі, й вирішила зупинитись та пройтися з вами до центру. Тільки зупинилась надто різко.
– Аж порвали собі панчохи.
Мейган сумно подивилася на праву ногу.
– А й справді. Але дві дірки там уже були. Пусте.
– Мейган, ви коли-небудь лагодите свої панчохи?
– Інколи, як мати побачить. Та вона рідко мене бачить, отож лихо невелике, правда?
– Але ж ви вже доросла, пора б це зрозуміти.
– Ви хочете сказати, що я маю бути схожою на вашу лялечку сестру?
Мене образив такий випад проти Джоанни.
– Просто вона завжди чисто й охайно вдягнена, і на неї приємно подивитися.
– Вона гарненька і нітрішки не схожа на вас, правда? А чому?
– Брати й сестри не завжди схожі.
– Це так. Я теж не схожа на Браєна і Коліна. А Браєн і Колін не схожі один на одного. Дивна це річ. Дуже дивна, чи не так?
– Що саме?
– Сім'ї, – відповіла вона коротко.
– Може, й так, – сказав я замислено.
Мені було цікаво, які думки снуються в її голові. Якийсь час ми йшли мовчки, потім Мейган спитала:
– Ви льотчик?
– Льотчик.
– Це там вас покалічило?
– Еге ж. Я розбився.
– А в Лімстоку льотчиків немає.
– Немає. А вам хотілося б літати?
– Мені?! Та хай бог милує! Я блюватиму. Мене у поїзді і то нудить.
Вона помовчала хвилину-другу, потім спитала навпростець, як можуть лише діти:
– Ви одужаєте і знову літатимете чи так і шкандибатимете на милицях?
– Мій лікар запевняє, що я одужаю.
– А йому можна вірити?
– Гадаю, можна. Та я й сам у це вірю.
– Тоді все гаразд. Бо люди часто обманюють.
Я нічого не міг заперечити і вислухав це її твердження мовчки.
Мейган раптом споважніла й сказала:
– Що ж, я рада. Мені здавалося, ви такі сердиті через те, що скалічені на все життя. Але як ви завжди такий сердитий, тоді все гаразд.
– Я не сердитий.
– Ну то дратливий.
– Я дратуюся тому, що хочу чимшвидше одужати, але таких речей не прискориш.
– Тоді навіщо ж нервуватися?
Я розсміявся.
– Моя люба дівчино, хіба вам ніколи не хотілося прискорити подій?