– Який жахливий бруд! Я давно чула про анонімні листи, але досі жодного не тримала в руках. Вони завжди такі бувають?
– Не знаю. Я їх теж не одержував.
Джоанна захихотіла.
– Слухай, Джеррі, а ти правду сказав про мою косметику. Вони й справді мають мене за повію.
– А ще, – додав я, – треба зважити й на те, що наш батько був високий на зріст, чорнявець із запалими щоками, а матінка – маленька, білява і блакитноока. Просто я удався в батька, а ти – в матір.
Джоанна задумливо кивнула головою.
– Справді, ми геть не схожі. І ніхто не повірить, що ми брат і сестра.
– Хтось таки напевно не повірив.
Джоанні все це видалося страшенно смішним. Вона підняла листа за ріжок і спитала, що з ним робити.
– Найсправедливіше було б зі словами обурення кинути його у вогонь.
Я підтвердив сказане ділом, та так, що Джоанна заплескала в долоні.
– Блискуче, Джеррі! Тобі тільки на сцену. Добре, що в нас і досі є каміни.
– Кинути в кошик на сміття було б не так драматично, – погодився я. – Звісно, можна було б підпалити листа сірником і дивитися, як він поволі горить.
– Чомусь воно завжди не хоче горіти, коли його підпалюєш. Гасне. Тобі довелося б терти сірник за сірником, – сказала Джоанна.
Вона встала і підійшла до вікна, потім рвучко обернула голову.
– Цікаво, хто його написав?
– Боюсь, ми про це ніколи не дізнаємося.
– Так, схоже, не дізнаємося, – задумливо мовила Джоанна і за хвилину повела далі: – Просто незбагненно. Мені чомусь здавалося, що ми їм сподобалися.
– Так воно і є. Це витівки якогось недоумка.
– Може, й так. Пхе, бридота!
Джоанна вийшла з кімнати, а я, курячи цигарку, подумав, що вона таки має рацію. Це бридко. Комусь не подобається наш приїзд сюди, Джоаннина юна і вміло підкреслена врода, хтось захотів зробити їй боляче. Найліпше, напевне, сприймати листа з гумором, та на душі було невесело.
Того ранку прийшов доктор Гріффіт. Ми домовилися з ним, що він ретельно, як і щотижня, мене обстежить. Мені подобався Оуен Гріффіт – смаглявий, незграбний, вайлуватий, але з вправними руками й дуже сором'язливий.
Він сповістив про значне поліпшення мого здоров'я, а потім спитав:
– Як ви себе почуваєте? Мені здається, вам сьогодні не зовсім добре, не від погоди часом?
– Та ні, все гаразд. Просто під час вранішньої кави надійшла брудна анонімка і лишила у роті поганий присмак.
Портфель випав йому з рук, тонке смагляве обличчя вражено витяглося.
– Ви хочете сказати, що теж одержали анонімку?
Я був здивований не менше від нього.
– Отже, вони тут у ходу?
– На жаль, так, віднедавна, – сумно проказав Гріффіт.
– Он воно що! Тоді мені все зрозуміло. А я подумав, що це наш приїзд комусь не припав до душі.
– Ні, ні. Тут щось зовсім інше. Просто… А про що був лист? Принаймні… – Він раптом почервонів і знітився. – Мабуть, мені не слід було питати?
– Заспокойтеся, Гріффіте, нічого особливого. В ньому йшлося про те, що Джоанна ніяка мені не сестра, мовляв, я привіз сюди повію. Оце вам зміст у двох словах.
Його смагляве обличчя спалахнуло від гніву.
– Яке паскудство! А ваша сестра, як вона це сприйняла?
– О, Джоанна в мене молодця. Вона дівчина сучасна і з характером. Її це навіть потішило. До того ж вона таких листів ніколи не одержувала.
– Хвалити бога, – тепло мовив Гріффіт.
– Саме так, напевне, й слід дивитися на анонімки – як Джоанна. І не перейматися.
– Воно-то, може, й так, але… – почав і одразу ж змовк Оуен Гріффіт.
– Що?
– Бачте, містере Бертон, досить цій халепі початися – і вже її не спиниш.
– Уявляю.
– Сподіваюсь, ви розумієте, що це явище патологічне.
– Ви когось підозрюєте?
– Ні, але хотів би знати, хто це. Розумієте, анонімну пошесть, як правило, викликає одна з двох причин: конкретна – коли листи спрямовані проти однієї людини або групи людей, тобто вони мотивовані. Людина має зуба на когось і шукає найбрудніший і найпідступніший спосіб поквитатися. Це підло й гидко, але така людина не конче має бути з якоюсь патологією. Такі випадки легко розкриваються. Найчастіше анонімником буває вигнаний слуга, якась заздрісниця тощо. А ось коли причина не конкретна, а загальна – тоді все значно серйозніше. У такому разі листи надсилаються без розбору і служать одній меті – помститися за власні невдачі. Як я вже сказав – це патологія. З кожною дниною вона зростає. Врешті-решт анонімника викривають; найчастіше ним буває людина, на яку й не подумаєш. Ось так. Щось подібне зайшло торік на півночі графства. Тоді анонімницею виявилася старша відділу дамських капелюшків у великому магазині. Тиха, порядна жінка і працювала в магазині багато років. Але то була особиста ворожнеча. Я знаю, Бертоне, що таке анонімки, тому такий наляканий.
– І давно це почалося?
– Не думаю, та й важко сказати, якщо по правді. Бо коли люди одержують такі листи, то найчастіше нікому про них не кажуть і кидають їх у вогонь. Я сам дістав такого листа. І суддя Сіммінгтон теж. І ще кілька моїх пацієнтів казали мені.
– І всі ті листи на один копил?
– Так, звісно. Все обертається навколо амурів. Це їхня незмінна прикмета, – він посміхнувся. – Сіммінгтона звинувачено у таємному зв'язку з секретаркою – нещасною на вигляд, літньою міс Гінч, якій щонайменше сорок; носить пенсне, а передні зуби в неї як у кроля. Сіммінгтон відніс його просто в поліцію. Мене ж звинуватили у порушенні професійного етикету з пацієнтками. Навіть подробиць не забули вказати. Всі ці листи наївні й безглузді, але страшенно злостиві. – Його лице змінилося, спохмурніло. – Знайте, такі речі можуть бути дуже небезпечними.
– Цілком можливо.
– Бачте, хоч листи й грубі, написані по-дитячому, та рано чи пізно котрийсь із них влучить у слабину. І тоді один бог знає, що може скоїтися! А найбільше мене турбує те, який ефект справить анонімка на підозріливу й неосвічену людину. Для таких усе написане – чиста правда. І тоді слід чекати найстрашнішого.
– Мій лист був досить безграмотний. Мені навіть здалося, що його писала майже неписьменна людина, – сказав я задумливо.
– Хтозна! – кинув Оуен і пішов.
Обмірковуючи все згодом, я відчув, що те "хтозна" занепокоїло мене.
Я не збираюсь удавати, ніби анонімка не зіпсувала мені настрою, бо вона таки його зіпсувала, та я дуже скоро про неї забув. Тоді я не сприйняв її серйозно. Пам'ятаю, я заспокоював себе тим, що, мовляв, таке не диво у віддалених провінційних містечках. Десь – найпевніш, це справа рук якоїсь істерички, одержимої манією скрізь шукати драми.