Мейган задумалася і сказала:
– А навіщо це мені? Та й куди поспішати? Нічого в мене ніколи не трапляється.
Мене вразила безнадія в її голосі й словах.
– Слухайте, Мейган, ви хоч чимось захоплюєтесь у житті?
Вона знизала плечима.
– А чим тут захоплюватися?
– Ну, хоч якесь хобі у вас є? Може, гра? А друзі у вас є?
– Гравець з мене ніякий. Та й дівчат тут мало, а ті, що є, мені не подобаються. До того ж вони вважають мене за ненормальну.
– Дурниці. Ви цілком нормальна.
Мейган похитала головою. Ми вже виходили на Хай-стріт, коли вона раптово зупинилася.
– Он іде міс Гріффіт. Противнюща жінка. Вона весь час присікується до мене. Терпіти її не можу.
Не встиг я слова мовити, як міс Гріффіт була вже біля нас. Сестра лікаря, Еймі Гріффіт, мала все, чого так бракувало її братові. Вона була вродливиця, з приємним смаглявим лицем і мала гучний голос.
– Привіт вам обом! – прогриміла вона до нас. – Чудовий ранок, правда? Мейган, саме тебе я й хотіла побачити. Мені потрібна допомога. Треба купити конверти.
Мейган щось пробурмотіла, сперла велосипеда на бордюр, скочила в сідло і поїхала до універсального магазину.
– Дивна дівчина, – сказала міс Гріффіт, дивлячись їй услід. – Ледащо, яких світ не бачив. Тиняється цілісінькими днями без діла. Страшний хрест бідолашній місіс Сіммінгтон. Чого вже вона не робила, аби прилучити дівчину до якоїсь справи: друкарства, куховарства або просто кролів розплоджувати. Треба ж їй чогось навчитися.
Я не міг не погодитися з нею, але в душі відчував, що на місці Мейган опирався б будь-якій пропозиції Еймі Гріффіт з однієї простої причини – все її єство викликало в мене відразу.
– Просто не віриться, що це в неї від лінощів, – провадила міс Гріффіт. – І я певна: не тому, що в неї в голові тільки хлопці, адже вона негарна й неприваблива. Мені часом здається, що вона несповна розуму. Яке то горе бідолашній матері. Батько її, я вам скажу, – вона притишила голос, – був трішки той, не при своєму розумі. Боюсь, вона вдалася в нього. Ах, бідолашна мати! Воно, звісно, всякого люду має бути на світі. І таких, як Мейган, треба.
– Хвала творцеві, так воно і є, – підхопив я.
Еймі Гріффіт задоволено всміхнулася.
– Та й справді, що б воно було на світі, якби всі люди були однаковісінькі. Але я терпіти не можу, коли ось так марнують життя, замість того, щоб брати від нього все, як оце я. Мені часто закидають, мовляв, у провінції можна померти з нудьги. Аніскілечки. У мене по горло справ, я аж горю! Немає ні хвилини спокою: і тобі інститут, і всілякі комітети, вже не кажу, що на мені Оуен.
Тут міс Гріффіт побачила знайому на тому боці вулиці і, прогримівши якесь вітання, підстрибом пішла до неї. А я спокійно попрямував до банку.
Міс Гріффіт завжди страшенно втомлювала мене.
Свої справи у банку я залагодив швидко і пішов до контори "Голбрайт, Голбрайт і Сіммінгтон". Не знаю, чи були там коли-небудь Голбрайти, бо я їх у вічі не бачив. Мене провели до Річарда Сіммінгтона. Зі смаком обставлений кабінет. Під стінами шафи з безліччю шухлядок, де лежали справи. На кожній шухлядці табличка: "Леді Хоуп", "Сер Еверард Kapp", "Вільям Єтсбі-Хоарс, есквайр", "Померлі" тощо. Все це навіювало думки про давність родів у графстві й давність, а отже, й законність фірми.
Коли містер Сіммінгтон схилився над паперами, які я приніс, мені спало на думку, що коли місіс Сіммінгтон спіткала невдача у першому шлюбі, то їй просто пощастило у другому. Річард Сіммінгтон був уособленням респектабельності, тим чоловіком, який ніколи не завдасть прикрощів дружині. У нього була довга шия, гострий борлак, блідувате лице і довгий тонкий ніс. Без сумніву, добра людина, гарний чоловік і батько, але не з тих, хто схильний до імпульсивних дій.
Невдовзі містер Сіммінгтон підвів голову і заговорив – чітко, повільно, показуючи себе людиною ділового і кмітливого розуму. Ми потисли одне одному руки і таким чином покінчили справу. Я встав, щоб іти, але вже біля дверей зупинився і сказав:
– А знаєте, я йшов сюди з вашою приймачкою.
Якусь мить містер Сіммінгтон дивився на мене так, ніби не знав, хто його приймачка, потім осміхнувся і сказав:
– А, так, так, Мейган. Вона щойно приїхала зі школи. Ми саме вирішуємо, де б її влаштувати. Хоча, звісно, вона ще дуже молода. Кажуть, вона відстає у розвитку. Атож, саме так і кажуть.
Я вийшов з кабінету. У приймальні було троє. На високому табуреті сидів старий чоловік і повільно, але старанно, писав. На лаві примостився дрібний, як курча, хлопчик. Середніх літ жінка з кучерявим волоссям і в пенсне швидко друкувала.
"Якщо це міс Гінч, – подумав я, – тоді важко не погодитися з Оуеном Гріффітом, що між нею і Сіммінгтоном навряд чи міг бути таємний зв'язок".
Я зайшов до пекарні, щоб купити булку з родзинками. Там мене радо зустріли й зі словами: "Щойно з печі, сер", – вручили булку. І коли її ніжне тепло обігріло мені груди, то лишилося тільки повірити пекареві.
Вийшовши з пекарні, я роззирнувся на всі боки, сподіваючись побачити Джоанну з машиною. Прогулянка добряче мене втомила, та й незручно було йти на милицях і нести булку. Але Джоанни піде не було. Натомість по тротуару До мене йшла, ні, не йшла, а пливла богиня. Справді, інакше її не назвеш. Прекрасні риси, золотисті кучері, вишуканих форм тіло. І йшла вона, як богиня, – легенько, ніби підпливала ближче й ближче. Яка дівчина! Дух перехоплює!
Мій палкий захват не минув для мене безкарно. Почалося з булки. Вона випала у мене з рук на тротуар. Нахилившись по неї, я впустив милицю і заточився. Сильна рука богині підхопила мене і не дала впасти. Я почав щось мимрити:
– Не знаю, як і дякувати… Ради бога, вибачте…
Вона підняла булку, милицю, подала їх мені і щиро всміхнулася.
– Все гаразд, запевняю вас, – сказала вона, і чарівний образ богині раптом зник. Натомість переді мною стояла гарна, ставна дівчина, та й годі. Я раптом подумав, як би все склалося, коли б олімпійські боги наділили троянську Єлену таким грубим акцентом. Дивна річ, дівчина так схвилювала душу своєю чарівною вродою, та досить їй було розтулити рота й заговорити, як та чарівність зникла без вороття, наче й не було її. Я знав, що буває навпаки. Пам'ятаю, мені довелося бачити маленьку, похмуру з мавпячим обличчям жінку, якої ніколи не хотілося бачити вдруге, та коли вона починала говорити, ставалося чудо – здавалося, сама Клеопатра воскресала.