На кого вкаже палець

Страница 21 из 38

Агата Кристи

– Чим?

– Провінційні леді завжди носять щось важке у сумках. Там може бути що завгодно.

– А потім пробивав їй череп і запаковує у шафу. Чи не забагато це для жінки?

Неш якось дивно подивився на мене:

– Жінка, яку ми шукаємо, не зовсім нормальна, принаймні останнім часом. А особи з такого роду психічними відхиленнями здатні виказувати дивовижну силу. До того ж Агнес була невеличка.

Він замовк. Потім спитав:

– Що спонукало міс Мейган Хантер зазирнути у шафу?

– Чистий інстинкт, – сказав я і спитав: – Навіщо було відтягати труп і ховати у шафу? Який сенс?

– Чим довше не знайдуть тіло, тим важче визначити час смерті. Якби міс Холланд побачила вбиту, коли прийшла з прогулянки, то лікар зміг би визначити час смерті з точністю до десяти хвилин або близько того. А це дуже небезпечно для нашої леді.

– Але ж Агнес підозрювала цю особу?.. – насупився я. Неш перебив мене:

– Вона не підозрювала. Зрештою, не настільки. Скажімо так, вона лише думала, що це дивно. Агнес була не дуже кмітлива дівчина, тому й підозрювала якось невиразно. Вона і в голові не покладала, що бачить перед собою жінку, здатну на вбивство.

– Ви передбачали це? – спитав я.

Неш сумно похитав головою і сказав з почуттям:

– Мені слід було б це передбачити. Самогубство, бачте, перелякало анонімницю. Вона пішла ва-банк. Страх, містере Бертон, це така штука, якої не врахуєш.

"Так, страх. Це те, що нам слід було врахувати. Страх у божевільному мозку…"

– Розумієте, – провадив Неш, і від його слів у мене мороз пішов поза шкірою, – ми маємо справу з поважаною людиною, і, треба гадати, дуже поважаною – з кимось, хто посідає високе соціальне становище.

Потім Неш сказав, що збирається розпитати Роуз іще раз, а я поцікавився, чи не зміг би при цьому бути присутнім. На мій подив, він щиро погодився.

– Дуже радий вашому бажанню співпрацювати з нами, містере Бертон, якщо дозволите так сказати.

– Це звучить підозріливо, – зауважив я. – У книжках, знаю, коли детектив запрошує когось допомагати, то цей "хтось", як правило, вбивця.

Неш посміхнувся і пояснив:

– Ви навряд чи з тих людей, які пишуть анонімки, містере Бертон. Щиро кажучи, ви можете нам стати у великій пригоді.

– Радий це чути, але яким чином?

– Ви тут приїжджий, і цим ви нам корисний. У вас немає упереджень проти тутешніх людей. І водночас ви здатні розглянути все, сказати б, у соціальному плані.

– Вбивця – людина високого соціального становища, – пробурмотів я.

– Саме так.

– Себто буду шпигуном серед своїх?

– Вас це шокує?

– Сказати по правді, ні, – подумавши трохи, відповів я. – Якщо десь поблизу ходить божевільна і доводить беззахисну жінку до самогубства, розчереплює голову молодій служниці, то я не проти виконати трохи чорної роботи, щоб посадити її за грати.

– Це дуже розумно, сер. І хочу вам сказати, що розшукувана особа дуже небезпечна – не менш небезпечна, ніж гримуча змія, кобра і чорна мамба разом узяті.

Мене пройняв дрож.

– Отож у теперішній ситуації не можна гаяти жодної хвилини?

– Так, але не думайте, що ми бездіяльні. Ми працюємо в кількох напрямках.

Останні слова він мовив похмуро, і в моїй уяві постало гарне, широко розпущене павутиння.

Неш пояснив, чому він іще раз хоче поговорити з Роуз – вона розповіла йому дві різні версії, отже, могла розповісти й третю, а він вважав, що чим більше версій від неї почує, тим легше буде видобути з них кілька зерен правди.

Коли ми зайшли на кухню, Роуз мила посуд після сніданку. Вона негайно облишила миття, закотила очі, притисла руки до серця і знову розказала, як дивно поводилася Агнес того ранку. Неш був терплячий з нею, але твердий. Він пояснив мені, що першого разу розмовляв з нею м'яко, другого – владно, а цього разу вирішив поєднати м'якість із владністю.

Роуз із задоволенням переповіла всі деталі останнього тижня: як Агнес ходила у смертельному страху, вся тряслася і казала: "Не чіпайте мене!" чи "Бо буде смерть, якщо я розповім", коли Роуз питала її.

– Ось і все, що вона мені казала, – закінчила Роуз, знову щасливо закотивши очі.

– Агнес хоч словом обмовилася про те, що її турбувало? – спитав Неш.

– Ні, лише потерпала за своє життя.

Неш зітхнув і більше не розпитував про Агнес, а натомість вислухав убогу розповідь про те, що робила Роуз після другого сніданку напередодні. Вона сіла в автобус, що відходить о чотирнадцятій тридцять, і до вечора була зі своєю сім'єю. А повернулася автобусом, який відійшов з Нізермікфорду о двадцятій сорок. Розповідь завершилася тим, як бідолаху цілий вечір мучили страшні передчуття, а її сестра намагалася їх витлумачити, і як Роуз не могла торкнутися шматочка булочки з кмином.

Ми вийшли з кухні пошукати Елсі Холланд. Вона наглядала за дітьми, що саме готували уроки. Елсі Холланд, як завжди, була ґречна. Вона встала і сказала дітям:

– А тепер, Коліне й Брайєне, розв'яжіть ці три задачі, поки я прийду, – і повела нас до дитячої спальні.

– Гадаю, тут нам буде зручно. Не хочу, щоб хлопчики чули нас.

– Спасибі, міс Холланд. Подумайте іще раз, ви цілком певні, що Агнес не була занепокоєна, відколи померла місіс Сіммінгтон?

– Ні, вона нічого не казала. Агнес була тиха дівчина і мало говорила.

– Виходить, не така, як інші?

– Так, Роуз забагато. говорить. Мені інколи доводиться нагадувати їй, щоб не була такою зухвалою.

– А тепер, прошу вас, розкажіть, що було вчора після другого сніданку? Все, що можете пригадати.

– Як завжди, о першій – другий сніданок; з-за столу встали трохи раніше. Я не дозволяю хлопчикам гаяти часу за столом. А що ж потім? Потім містер Сіммінгтон пішов до контори, а я допомагала Агнес накрити стіл на вечерю. Хлопчики вибігли у садок… Там я їх і застала, коли вийшла з дому.

– І куди ви пішли?

– До Коум Арку, стежкою через поле. Хлопчики хотіли порибалити, але я забула принаду і мусила вертатись по неї.

– Котра це була година?

– Стривайте… Коли ми вийшли, було за двадцять третя або трошки пізніше. Мейган спершу хотіла піти з нами, але потім передумала і поїхала кататися на велосипеді. Вона просто схибнулася на ньому.

– Я маю на увазі, котра була година, коли ви верталися по принаду? Ви заходили в дім?