– Ні. Я лишила її в оранжереї за будинком. Не знаю, котра тоді була година. Здається, за десять третя.
– Ви бачили Мейган або Агнес?
– Мейган, напевно, тоді вже не було, а от Агнес я не бачила. Так, я нікого не бачила.
– І потім одразу пішли ловити рибу?
– Так, ми пішли до річки, але нічого не зловили. Ми майже ніколи нічого не ловимо. Але хлопчикам подобається рибалити. Брайєн дуже промок учора, і, коли ми повернулися, я мусила його переодягати.
– У середу чай подаєте ви, чи не так?
– Я. У їдальні все накрито для містера Сіммінгтона, а коли він приходить, я лише наливаю чай. Діти і я п'ємо чай у класній кімнаті. І Мейган, звісно. Я тримаю весь необхідний посуд у буфеті нагорі.
– Коли ви повернулися з прогулянки?
– Було за десять п'ята. Я повела хлопчиків нагору і приготувала чай. Коли о п'ятій прийшов містер Сіммінгтон, я спустилася вниз, щоб і йому приготувати чаю. Але він відмовився і сказав, що питиме разом з нами, в класній кімнаті. Хлопчики дуже зраділи. Потім ми грали у піжмурки. Тепер страшно про це згадувати. Бідолашна дівчина, вона весь час була у шафі.
– У ту шафу коли-небудь заглядають?
– О ні. У ній тримають усяке ганчір'я. Пальта і капелюхи висять у маленькому гардеробі, що направо від вхідних дверей. Напевно, вже кілька місяців ніхто не заглядав у ту шафу.
– Розумію. А ось коли ви повернулися з прогулянки, ви нічого не помітили, все було як завжди? Вам нічого не впало в око?
Її блакитні очі широко розплющилися.
– О ні, інспекторе, нічогісінько. Все було, як завжди, – ось що найжахливіше.
– А тиждень тому?
– Ви маєте на увазі той день, коли місіс Сіммінгтон?..
– Так.
– О, це було жахливо!
– Я знаю. Вас того дня також не було вдома після другого сніданку.
– О так, о цій порі, коли гарна погода, я завжди йду з хлопчиками погуляти. А заняття проводимо вранці. Ми завжди гуляємо далеко від дому. Того дня мені здалося, що ми загулялися, бо коли підійшли до воріт, на протилежному кінці вулиці я побачила містера Сіммінгтона. Він вертався з контори. А я навіть чайника на вогонь не поставила. Але було лише за десять п'ята.
– Ви не піднімалися до місіс Сіммінгтон?
– О ні, я ніколи не заходила до неї. Після другого сніданку вона завжди відпочивала. Її мучили напади невралгії – вони чомусь завжди починалися після того, як вона поїсть. Доктор Гріффіт приписав їй порошки, і вона завжди лягала й намагалася заснути.
Неш ніби ненароком спитав:
– І нікому було принести їй денну пошту?
– Денну пошту? Ні. Я витягала листи з поштової скриньки і клала їх у вітальні на столі, коли поверталася з прогулянки. Але дуже часто місіс Сіммінгтон сама спускалася по пошту. Вона, як правило, о четвертій прокидалася.
– Скажіть, вам тоді не спало на думку, ніби щось трапилося, коли ви не побачили її, повернувшися з прогулянки?
– О ні, я навіть не думала про таке. Містер Сіммінгтон повісив пальто у передпокої, і я сказала йому, що чай іще не готовий, але чайник ось-ось закипить. Він кивнув головою і покликав: "Mоно! Моно!" Місіс Сіммінгтон не відповіла, і він Піднявся нагору в її спальню. То був, напевне, найстрашніший удар для нього. Він покликав мене, і коли я увійшла, сказав: "Не пускайте сюди дітей". А потім подзвонив докторові Гріффіту. Ми тоді зовсім забули про чайник. В ньому прогоріло дно… О господи, це було жахливо! А ще за другим сніданком вона була така весела й щаслива!
Непі раптом перепинив її:
– Що ви думаєте про той лист, якого одержала місіс Сіммінгтон?
– Це брудний лист, – обурилася Елсі Холланд.
– Так, так. Але я не про це. Те, що було в листі, правда?
– Ні, ні. В жодному разі, – рішуче заявила вона. – Місіс Сіммінгтон була така вразлива. Справді, дуже вразлива. Вона все так близько брала до серця. Будь-що подібне, брудне, вразило б її не менше.
Якусь мить Неш мовчав, потім несподівано спитав:
– А ви одержували подібного листа, міс Холланд?
– Ні, ні, ніколи. Жодного.
– Ви певні? Прошу вас, – він звів руку, – не поспішайте з відповіддю. Я розумію: це неприємно і люди часто не хочуть признаватися. Але у даному разі нам дуже важливо це знати. Нам відомо, що ті листи всуціль брехливі. Тож вам нічого приховувати.
– Але я не одержувала, інспекторе. Справді не одержувала. Нічого подібного не було, – майже плачучи, відповіла вона. Її слова звучали цілком щиро.
Коли Елсі пішла до дітей, Неш встав і приступив до вікна.
– Ось так, – проказав він задумливо. – Не одержувала жодного листа. І ніби схоже на правду.
– Дуже схоже, я навіть певен, що вона не одержувала їх.
– Гм… Тоді я хочу знати, чому, в дідька, вона їх не одержувала?
Я помітив, що він аж кипить.
– Вона гарненька, правда? – несподівано спитав Неш.
– Навіть більше, ніж просто гарненька, – відказав я.
– Отож. Вона дуже гарна і молода. І за логікою – пряма пожива для анонімника. То чому ж її обминули?
Я похитав головою.
– Цікаво, я вам скажу. Треба розповісти про це Грейвзові. Він просив повідомляти про людей, що не одержували листів.
– Елсі Холланд уже друга, – нагадав я. – Пам'ятаєте, я вам казав про Емілі Бартон. Та теж не одержувала.
Неш посміхнувся:
– Не слід вірити всьому, що вам кажуть, містере Бертон. Міс Бартон одержувала, і не одного.
– Звідки ви знаєте?
– Цей "вірний дракон", її колишня покоївка, у якої вона тепер живе, розказала мені. Флоренс Елфорт, здається, так її звати. Вона так обурено про це говорила. Жадала крові анонімниці.
– Чому ж тоді міс Емілі каже, що не одержувала листів?
– З делікатності. Листи були дуже брутальні. А маленьку міс Бартон такі слова обійшли в житті.
– А що було в листі?
– Як завжди. Безглуздя, коли подумати. Їй приписувалося, ніби вона отруїла свою стареньку матір і сестер!
– Ви хочете сказати, що ця божевільна анонімниця ходить поміж нас, а ми не можемо її викрити? – сказав я недовірливо.
– Ми її обов'язково знайдемо, – суворо відповів Неш.
– Але ж тепер, чоловіче добрий, вона не напише жодного листа.
Неш подивився на мене і твердо сказав:
– О ні, напише. Тепер вона не спиниться. Це в неї патологічна потреба. Будьте певні, листи неодмінно надходитимуть.
Я вийшов з кімнати і, перш ніж поїхати додому, знайшов Мейган.