– Ходімо на кухню, – сказав я їй.
Ми обійшли будинок і задніми дверима зайшли на кухню. Роуз, кругловида жінка років сорока, пила біля плити міцний чай. Вона привітала нас бурхливою розповіддю про те, як вона нажахалася, як калатало в неї серце, як їй навіть подумати страшно, що на місці Агнес могла бути вона, будь-хто з них, забитий у власному ліжку.
– Налийте міцного чаю міс Мейган, – перебив я. – Їй треба заспокоїтися, розумієте? Це ж вона знайшла тіло.
При слові "тіло" Роуз ледь знову не пустилася розповідати про свої переживання, та я зупинив її суворим поглядом. Вона квапливо схопила чашку і налила в неї темної рідини.
– Це вам, дівчино, випийте, – сказав я Мейган і звернувся до Роуз: – У вас знайдеться трошки бренді?
Та розгублено забелькотіла, що в неї десь лишилося кілька краплин бренді від різдвяних пудингів.
– От і добре, – мовив я і влив бренді у чашку Мейган.
По очах Роуз я побачив, що їй сподобалася моя ідея.
– Вам можна довірити міс Мейган? – спитав я, і потішена Роуз відповіла:
– О, звісно, сер!
Я пішов у будинок. Наскільки я знав Роуз і жінок, подібних до неї, вона мала нагодувати Мейган добрим сніданком, а це додасть дівчині сили.
"Будьте ви прокляті, – кипів я в душі, йдучи до вітальні. – Чому ви не доглядаєте бідної дівчини?"
У вітальні мені стрілася Елсі Холланд. Побачивши мене, вона зовсім не здивувалася. Мабуть, струс від жахливої знахідки зробив її неуважною до того, хто заходить і виходить з дому. Біля вхідних дверей стояв констебль Берт Рандл.
– О містере Бертон, який жах! Хто ж міг таке вчинити? – залепетала вона.
– То це було вбивство?
– О так, її вдарили в потилицю. Вся закривавлена, волосся… І скорцюблена в тій шафі… Хто міг це зробити? Сердешна Агнес… Я певна, вона нікому не зробила зла.
– Та, мабуть, зробила, коли хтось їй так наврочив, – сказав я.
Елсі непорозуміло втупилась у мене. "Не дуже кмітлива дівчина, – подумав я, – але має міцні нерви".
Вона не змінилася на лиці, лише була трохи збуджена. Мені навіть здалося, хоч це й жахливо, що, незважаючи на добре від природи серце, вона всолоджувалася тим, що відбувалося в домі.
– Мені треба йти до дітей, – сказала вона вибачливо. – Містер Сіммінгтон так хвилюється, щоб це їх не шокувало. Він просив мене захистити хлопчиків від нещастя.
– Я чув, що тіло знайшла Мейган. Сподіваюся, за нею хто-небудь дивиться?
На честь Елсі Холланд треба сказати, що вона була щиро вражена.
– О боже! – вигукнула вона. – Я зовсім про неї забула. Сподіваюсь, із нею все гаразд. Я була така приголомшена, знаєте, поліція і все таке… Але це моя провина. Бідолашна дівчина, їй, мабуть, зараз дуже зле. Я пошукаю її.
Тоді я пом'якшав і сказав:
– З Мейган усе гаразд. За нею доглядає Роуз. Можете спокійно займатися дітьми.
Вона подякувала мені спалахом білих точених зубів і побігла нагору. Зрештою, Елсі платили за Сіммінгтонових хлопчаків. Коли Елсі зникла нагорі, відчинилися двері і до вітальні увійшли інспектор Неш і Сіммінгтон.
– О містере Бертон, а я саме збирався вам дзвонити, – звернувся до мене Неш. – Радий, що ви тут.
Я здивувався, чому це він не поцікавився, як я опинився тут так рано. Неш обернувся до Сіммінгтона і спитав:
– Ви дозволите скористатися цією маленькою кімнатою?
– Звісно, звісно, – запевнив Сіммінгтон. Вигляд у нього був стомлений, але почувався він цілком певно.
– Я б на вашому місці поснідав, містере Сіммінгтон, – звернувся Неш лагідно. – Гадаю, міс Холланд та й міс Мейган теж не завадило б підкріпитися яєчнею з беконом і випити міцної кави. Вбивство дуже кепсько діє на порожній шлунок, – він говорив заспокійливим тоном домашнього лікаря.
Сіммінгтон зробив спробу вичавити усмішку і сказав:
– Дякую, інспекторе, я скористаюся з вашої поради.
Слідом за Нсіном я зайшов до маленької кімнати. Зачинивши за мною двері, Неш сказав:
– Ви приїхали дуже швидко. Як ви дізнались?
Я розповів йому про дзвінок Мейган. Неш викликав у мене симпатію вже тим, що не забував про Мейган.
– Я чув, що ви дзвонили вчора увечері, містере Бертон, і питали про цю дівчину. Чому?
Я розумію, що мій дзвінок видався дивним, тому розповів Нешові про те, як Агнес дзвонила Партрідж і не прийшла.
– Так, розумію… – замислено проказав Неш, потираючи підборіддя. Потім, зітхнувши, вів далі: – Що ж, цього разу вбивство у чистому вигляді. Питання в тому, що знала дівчина. Вона казала що-небудь тій Партрідж? Хоч щось певне?
– Не думаю, але ви можете спитати в неї самі.
– Коли закінчу тут, поїду до неї.
– Що ж насправді сталося? – спитав я. – Чи ви ще не з'ясували?
– Поки що небагато. У служниць був вихідний…
– В обох? – перебив я.
– Так. Мені казали, що раніше у місіс Сіммінгтон були за служниць дві сестри, і вона влаштувала так, щоб вихідний у них припадав на один день. Тож, коли прийшли ці дві, вона вирішила не міняти звичаю. У такий день сім'я вечеряла холодною стравою, залишеною їй на столі. А міс Холланд готувала чай.
– Зрозуміло.
– Все цілком логічно, – провадив Неш. – Кухарка Роуз живе у Нізермікфорді, і щоб дістатись туди у свій вихідний, вона має сісти на автобус, який відходить о пів на третю. Агнес миє посуд після другого сніданку, а Роуз, щоб було роботи порівну, після вечері. Ось що відбувалося вчора: о чотирнадцятій двадцять п'ять Роуз вийшла з дому, щоб устигнути на автобус; Сіммінгтон подався до контори о чотирнадцятій тридцять п'ять; Елсі Холланд з хлопчиками вийшла з дому десь за чверть третя; Мейган Хантер вийшла кататися на велосипеді на п'ять хвилин пізніше. Виходить, Агнес лишилася в домі сама. Як мені сказали, вона завжди виходить з дому між третьою і чверть на четверту.
– І в будинку нікого не лишається?
– А в Лімстоку цим не журяться. Навіть замки не у всіх є. Як я вже казав, о чотирнадцятій п'ятдесят Агнес лишилася в домі сама. Що вона з нього так і не виходила, тепер цілком зрозуміло, бо коли знайшли її тіло, на ній був чепчик і фартух.
– Хоча б приблизно можна встановити час, коли настала смерть?
– Доктор Гріффіт стверджує, що це сталося між другою і пів на п'яту. Це його офіційне свідчення.
– А як її вбито?
– Спочатку вдарили в потилицю, а потім звичайним добре вигостреним кухонним рожном пробили череп. Смерть настала вмить.