як я вже вдома, боячись зразу батькам казати, почав сам біля груби роздягатися, то страшно розказувати; але то було легше якось, немов я у хатці тепленькій опускався, — а це й одежі на мені зовсім мало, і тільки одною ногою поринув я в ту дивну глибину, а тяжче було, та не вірилося, що це так небо могло попливти, як воно ж типіро стояло й не ворушилося, — але слова я від себе на почув, як і'тоді, на річці, не міг чогось закричати, — і страху, щоб там якийсь був, то не було, тільки й всього, що так хочеться зрозуміти таємницю цього падання. Ні про початок — як ти тут опинився, ні що буде потім — ані гадки, одне тільки тебе хвилює, захоплює — що це ти летиш.
Не стало й хлопців, один тільки Алік Порохнюків чогось біжить зі мною донизу й ще руку не відпускає, а права нога моя така тяжка, що ледве волочиться; кричить щось Алік, що хто це міг знати, що вони порозбирали і хату, й усе, що було, а потім тільки порозрівнювали землю, а яму цю камінцями не позакидали. Вони ж, мовляв, так старалися обійти, щоб ніде ні в яку яму не впасти — бо там якийсь льох під хатою міг бути, й тепер усе зарівняне, то де ти взнаєш; всяке можна подумати зразу, але щоб це потрапити у цю яму, ніхто б не подумав, — та ще так по-грамотиому, як у книжках, розказує: "потрапити"...
Летимо донизу, а нога, чути, вже легша стає, так її вітер обтріпує; і там, де ця стежка — дорога до старої лазні повертає, спиняє мене Алік Порохнюк, якраз де електростанція, — перед тим, як збігати стежечкою ще крутішою вже до річки, й показує — там така трава густа повиростала скраєчку дороги, то що мені думати, беру обтолочую черевика, ще й холошею пробую діставати, — так треба аж на коліно ставать, хоч якось тра обітертись.
— Біжи тепер в воду помийся, — показує Алік донизу і руку мою відпустив, стоїть, встромивши тепер і обидві руки в кишені — я думаю, що це він дивився, де це хлопці всі подівалися, що ми тут удвох тільки стоїмо. — А я піду скупаюся, бо щось гараче. — Алік махнув головою, щоб і я біг до річки, й побіг перший з застромляними в кишенях руками, хвалиться, як він уміє. — Пабєглі! — А мені вже й нога не важча й не легша, а так якось зробилося, що впав би туто на горбі й не дихав би, поки на мені й не обсохла ця дурнувата грязюка. Що її заставило туди впертись! Алік поскладав на купу свою одежу і, поки я здибав донизу, встиг раз упірнути.
— Ставай оно на камінця, — показує Алік зверху від електростанції, куди ми всі лазили грітися на трубі після води; вона там потихеньку гуготить і гріє, мені й самому видно, що з камінця замашніше буде, — там жінки, пройшовши трохи у воді, полощуть білизну. А я й доцибнути можу, щоб другого черевика не помочити, бо у двох мокрих черевиках не дуже додому й з'явишся. Оглянуся коли, то бачу Алікову одежу на купці, а його самого не видно десь — може, за електростанцією труси викручує. Не хотілося зовсім сушитися на трубі, все думки за дому, що це там без мене робиться. З черевика я воду до краплинки вицідив, ще й спробував його трохи здушити, щоб викапало, що в шкіру набралося, але все одно нога чвакала й холодно їй було всередині, дарма що на дворі тепло й літо; а холошу ні та й стану обтрьопати, бо вона ще тяжча зробилася, як була до миття, й така зам'яшкорена, що мама зразу побачить. Стану й рогладжую обидвома долонями, ще й стрілочку спереду пробую навести...
Коли це доганяє Алік Порохнюк, вбраний у кінську шерсть, — він мав таку моду, коли купається, то побіжить потім, де коні спутані стоять, а вони завжди на Маказоні були, не знаю тільки, чиї вони, терне тако вогкими долонями по конячих боках, а тоді — об себе. Й усенького себе обкачає — хвалитися буде, що на ньому таке волосся повиростало. Йому що — через тин емтеесівський та й вдома; того він і не вдягався, щоб добре поприсихало; матір, чи хто там удома, злякає. Алік мене обігнав і поляпотів навскоси, йому якраз треба між кузнею і пилорамою.
Та й добре, що їх нікого уже нема, можна собі стати й не ворушитися, щоб сонце більше нагріло ногу; мене ж тепер тягнуло до того місця, який це той слід уже став, як мене стільки тут не було. Така сама розрівняна віддалік і чорнувата, подекуди аж посивіла від сонця земля, а сліду мого на тому місці тільки й усього, що грунт порушений трохи; я встав віддалік на коліна і далеко нагнувся, бо ще знов потягне, то хто мене тепер рятуватиме, якась трісочка зразу була попалася, і я нею легенько загладив порушене місце. Трісочку встромив всторч і трохи посидів біля колишнього дідового Юзикового обійстя. Нозі вже не так було холодно, навіть парко робилося, а я ще й спину, й потилицю підставляв до сонця, щоб нагрівало, — й добре так робилося, наче це ти якась стара пташка на кам'яному горбі, куди й рука людська не сягне, сидиш і думаєш собі щось. А думка така приходила у нагріту голову: я щось про цю хату стару дідову, й про нього самого, й про всіх його родичів узнав таке, що вони й самі такого не знали; й оте, що я хлопцям розказував ще перед обідом про дідового сина й невістку їхню, таке мізерне було проти цього нового знання. Але кому ти розкажеш, — сміятися будуть і не повірять; ні, не за це, що я в яму вліз, а що я таке взнав, сидячи біля дідового старого обійстя. Й так дивно було, що чим більше я думав запам'ятати з цього нового надуманого, то воно якось дівалось десь, як у землю цю твердючу втавало; одне тільки й крутилося на тому місці, де допіру та думка перша була: вліз у яму, ага.
Вже й хмарка якась насунулася на сонце, — вставати б та йти додоми, але ж від хмарки, я знаю, тінь зразу падає на півсела чи й на всю землю, а це тільки на мені лежить і навіть ніг не закриває, — о, це ж Славко стоїть і мовчить.
— Де це ти був, Славко?
— Осьо огірків нарвав та йду їм, — каже Славко Колодюк. — А ти чо' це тут сидиш?
— Та я думав, хлопці будуть йти і я з ними разом додоми піду.
— Як ти вчора втік і не схотів з нами ходити на свистках свистіти, то тепер хлопці порозбігалися й не хочуть з тобою. — Славко замовк і вийняв з пазухи ще огірка, витер його рукавом і знову захрумкав, кліпаючи очима, — як-то боявся, що в огіркові десь попадеться залізо. Він довго так видивлявся зверху на мене, мовби згадуючи, де це ми сьогодні ганяли й чого оце тут поопинялися. Але, по-моєму, нічого путнього не згадав, бо таким самим голосом повторив: — Я сибі вгірків навибирав у Юзиковому городі.