— А хіба його город не туто вже, де була хата стара?
— Де, — перестав жувати Славко. — Йому дали на горбі над електростанцією.
Диво, що це дід Юзик, коли не подивишся, попасує аж на горі, — то це й за городом наглядає. От дід Юзик!
— Ти хоч не бреши, — мало не крикнув я. — У них свій город біля нової хати. То ти до Юрка в город закрався!
Думав, це Славко стане до мене зариватися, але таким самим голосом, яким розказував, де він огірки рвав, каже:
— То ми ж тобі, проте, за батька нічого не казали — чого ти сикаєшся.
Став розвертатися помаленьку, лапаючи, що там у пазусі ще було, й посунув емтеесом до шосе, — все пожує, додоми — то такої моди нема занести.
Виліз би на цей тин — хтось туто давно штахети вирвав, але ще йтиме аптекарша до хліва, подумає, що в її город закрадаюся, то й нащо воно мені. Було якось той рік веселіше, — граємо на одні ворота, а ворота від дверей до дверей на стіні хліва, і коли м'яч перелітав через хлів і падав у наш садок (раз аж у стіну гупнуло, було б шибки повибивало — мама якраз проти вікна шила й перелякалася), то вже мені доручали бігти за ним. Але цього року старші хлопці вплуталися до нас і вже гри немає; оце тільки свистунами ходили.
Мені в свою хату не дуже хотілося заходити, це почекав би маму, а тоді разом, бо я не знаю, що там мій батько робить — чи легше йому, чи так само, — очі вирячені, руки тремтять, і посилає мене десь на хати позичати, ще й пляшечку дасть, нагадуючи, що він скоро заплатить, хай-но йому легше стане. Перебираючи тако штахету за штахетою, я доплентався аж украй тину. Дивлюся на той бік у город, лігши животом на штахети — хоч і колько, але вони не дуже гострі, щоб живота пробити; думаю, скільки так витримаю, розставивши руки й ноги, й хочеться згадати за цю хату, але ж як так картоплею заросло аж до парку, й сліду від хатниська ніде не побачиш. Але страшно зробилося: була хата й нема. Мені на Юрка чого сердитися, ми ж колись навіть сусідами були, ще як мій батько здоровий ходив на роботу і його всі хвалили, а ще тепер у Юрка батьки як показилися, позаслабають удвох, на роботу не ходять, вже в тій, де вони з Стройвансами живуть, хаті, — але на матір Юркову я раз мав жаль; це як я чогось бігав за цею будкою і порізав на скло ногу, а мати Юркова саме йшла з хати до будки, подивилася, що я сиджу в бур'яні, тримаю заюшену ногу підошвою догори, трохи постояла, подивилася, далі зайшла в будку, трохи там побула; бах дверима — пішла. Ще я думав, посиджу трохи, тітка Гандзя винесе якусь шматку, але вона як очамріла, показалася й щезла. Може, в них з Кисельовим тільки-но починалася ця їхня хвороба, і вона до пам'яті не могла прийти, що мене серед білого дня у траві не побачила.