IV
Як вийшли з канцелярії, то Грициха докоряла ще дорогою чоловікові. Гриць приоставав та й слухав мовчки докорів, наче той віл, що сам наставляє шию в ярмо.
У Івана на воротах поставали Ахтемій та й старий Михайло. Вони приходили щосвята і щонеділі до Івана. Михайло, сам неписьменний, держав у спілці з Іваном газету. їм вичитувала Іваниха.
— Я би їй держав сам газету,— говорив Іван,— але що ж? То ще молоде: соромливе дуже. Якби її другі жінки взяли на язик за газету, то вона би з сорому, відай, під землю провалилася.
У селі не має ніхто ніякої тайни. А ще така справа, як Грицева, що його "Короп хоче зі світу зігнати", то вона й малій дитині не була невідома. Тим-то Грициха не розповідала всього наново.
— Іду люди, іду торби шити! — приповідала.— Зате-ряв, запроторив усю працю. Адіть, ворог пускає діти попід плоти!
Гриць спробував боронитися:
— Та що ж я? Короп наважився на моє життя!
— Вороже лукавий! Що брешеш? — перечила Грици-ха.— Та тебе заставляв Короп щонеділі пиячити? Та тебе Короп бив у шию, аби-сь зичив у нього гроші?
Справді, Короп не заставляв Гриця ні до чого: не було що відповідати, тому Гриць потягся мовчки за жінкою додому.
Короп вийшов з канцелярії і, не зважаючи зовсім на людей, говорив сам до себе по-єврейськи. Михайло на-сівся на нього:
— Коропе! Ти з громади жиєш та й людям пакості робиш? Таже якби люди на тебе не робили, то ти би не мав з чого жити. Ти обснуєш чоловіка, як павук, та й висисаєш із нього кров, як павук з мухи.
Короп став:
— Я впоминаюся за своїм. Я йому дав готові гроші на долоню. То моя праця, я їх ніде не вкрав.
— Не вкрав, але й не заробив. Ми, робітні люди, продукуємо гроші, а ви, легкобити, ужиткуєте.
Михайло мав звичку послугуватися книжними словами, що їх вислухав з газети. Так привикав до тих слів, начеби їх уже змалку переймив, та й був переконаний, що кождий розуміє ті слова.
Іван також вмішався до бесіди. Він Коропові викав; взагалі нікого не обижав, але вмів чемними словами заїхати в самі печінки.
— Таже ви, Борух, уважайте, що в Гриця діти є. Ви його не пустите внівець, бо йому вже небагато належиться, але його Діти. Як ви чужим дітям, так бог вашим. Та не шкода дітей? Що вони мають покутувати за ваші гріхи? Таже вашому Міхулові вже, відай, двадцятий рік, бо вже осліп на праве око.
Всі три злобно підсміхнулися. Євреї звичайно калічать синів, аби їх звільнити від військової служби. Короп не почувався до гріха:
— Най покутують діти за мої гріхи: я ніякого гріха не маю. Впоминатися за своїм, то не гріх.
Відійшов, не зважаючи, що Михайло аж вогнем сипав, так резонував:
— Отак-то люди сходять на біду! Та Гриць богу духа винен: позичив сотку, вертай дві, так, якби йому на оборі проценти росли. Кажуть: маєш суди, боронися. Як же бідному чоловікові боронитися? Раз: не має відки (таже то коштує), а друге: блавучить час. Прийшов на термін: погодімся, то й погодімся; двісті, най буде й двісті, лиш аби не було тяганини. Але де?! Він тепер, аді, якої загнув: банком пужає, помірок би брав. Достоту, як той дідько, що, кажуть, як чоловікові прикро та й не може собі ради дати, а дідько тиць шнурок у руки, ще й на шию заложить.
— А який став маючий,— заговорив маломовний Ах-темій.— Та кажуть, що він у нашім селі так забагатів.
— На, маєш! — перебив Михайло.— Таже я тямлю, як він зайшов у наше село. Кажу вам, дранки не мав на собі. А як узявся на гендель, та назбивав суми суменні. Та й де він тілько маєства назбивав? Таже в селі й не видко тільки маєства.
— Як не назбивати, як лупить з остатнього,— сказав Іван.
— Та й нема тому ніякого припору,— говорив Михайло.— Чоловік, що працює, та йому вже на роду написано, аби з нього шкуру лупити. Робить ураз із волом на ниві, а прийдеться збирати — нема що. Поле не вродить, то хапайся хоть бритви: дають у банку, бери в банку. Тисне банок — то ти питай милосердної душі, аби зарятувала. Та й лучиш саме на порядного лупія, бо добрий чоловік так само мліє з голоду, як ти. Залізеш лихвареві в руки, то-с господар із його ласки, доки йому до вподоби, аби-с був господарем.
Іван притакнув:
— У суді також нема ради: його право! Йому дадуть в и р о к, а ти, бідний чоловіче, хоть із моста та в воду.
— Та й то ще не смій там рибу ловити, бо зааренду-вали,— сказав маломовний Ахтемій та й засміявся мужицьким сміхом, що тілько голос ніби сміється та й губи стягаються до сміху, але по обличчю зовсім не пізнати, що то сміх.
Щирий сміх дуже рідкий та й тому неприличний. Щирим сміхом сміється, приміром, дівча до хлопця з любощів. Але люди кажуть, що воно не сміється, тільки шкіриться.
— Чого шкіришся, не видиш, що ягнята в озимині? — кричать на таке дівча і вважають за більший гріх то, що воно шкіриться, як то, що не пильнує ягнят.
Всі тут постановили пустити Коропа в газети, хоть Михайло був переконаний, що всього того не списав би й на воловій шкурі.
V
Гриць лежав слабий. Ніхто не мав навіть надії, що він подужає. Прийшов час, треба вмирати.
— От Банат умирає,— говорив Михайло до Ахтемія.
— Та й я чув. Та вже нема йому виходу?
— Де ви взялися! Таже то старовина. Най лиш що найменше, та й уже по нім. То ще дивно, що ще досі налатається.
Кілька день після того з'їхав до села здакуційник за податками. По селі зойк і плач: "Беруть гіцки за дачку!" Це так само, якби хто пустив чутку, що йде чума, й холера, й пожежа. Одного обібрали до сорочки, другому забрали муку з корита, а Дмитро, на щастя, два місяці тому погорів. Прийшов до нього здакуційник, а в нього хата нова: чотири стіни ще не мащені. Коли ж бо чортова овечка на городі заблеяла. Здакуційник за голосом: аж пасеться на городі овечка та й двоє ярчат коло неї, ще й копичка сінця стоїть. "Твої вівці?" — "Мої!" — "Твоє сінце?" — "Моє!" — "Забираймо!" Та й забрали з присяжним.
Дмитро почухався в голову:
— Кроть твою, гадє. Чого я такий дурний?! Та не вигнати мені було вівці в поле!
Йому, розуміється, не лишилося нічого іншого, лиш жінку сварити. Жінка також не мовчала, та й Дмитро в той спосіб розважив своє серце. Потому прийшов до переконання, що йому, властиво, було не жінку, але здаку-ційника насварити.