Мужицька смерть

Страница 4 из 10

Мартович Лесь

— Що, до тебе? — крикнув Гриць.— Я до кождогої Хто би мені зважився мою діднину, мою працю порушити, то, аді, осьде кажу при людях, сокирою гачу в голову та й сам іду до криміналу гнити, а ти йдеш сиру землю гризти!

Тепер надійшла Грициха. Через "роматиз" не могла враз із чоловіком іти та й припізнилася. До канцелярії не входила. Стала собі в сінях, сперлася на одвірок, куделю встромила за окрайку й почала прясти, перехиливши голову аж до канцелярії, щоби чути розмову. До неї вийшла Семениха (вони вже не гнівалися), стала собі також у сінях і слухала розмови, ніби віднехотя. Бабське діло не до ради.

Тим часом Короп виймив письмо і подав Василеві-пи-сареві:

— Що то багато говорити? Осьде є злагода, ти її підписав у суді. Най пан писар прочитають та най скажуть.

Пан писар почухався в голову. Був приготований, що оглянувши те письмо, муситиме заявити: "Я до цього не беруся, треба пана учителя". Але ні. Це письмо було знайоме Василеві. Короп уже приносив ту злагоду до Василя, та й Василь відчитував її враз із учителем. Учитель вияснював Василеві, що там стоїть. Це не була злагода, це був дозвіл на реальну екзекуцію. Василь тепер старався лиш дошукатися в письмі того, що йому учитель говорив. Та не міг ніяк. Він чудувався лиш, як учитель тілько в тім письмі дочитався.

— Та що, вуйку Грицю, злагода. Підписали-сте ся, що заплатите. А не платите, то суд йому позволив заінта-булюватися на грунт.

Гриць стис плечима.

— Я на ніякий грунт не підписувався.

— Чи підписували-сте ся, чи ні, то право так каже, що Короп може собі на вашім грунті пошукувати свого довгу.

Грициха перехилилася через одвірок:

— Як то може бути, щоби право було для Коропа, а щоби для нас жадніського права не було?

— Так, так,— доправив Гриць,— право є кождому од-наке.

— Що ж воно таке за право? — говорила Грициха.— Та й відколи воно так на світі, аби віддавати грунт із-межи дітей у лихварські руки. Я — дурна баба, але мені здається, що право не може нікому грунт відбирати та й лихвареві давати.

— Я такого права не приймаюся,— сказав рішуче Гриць.— Як мені нема права в громаді, то я йду деінде: я знаю, куда двері втворяються.

Тепер зачав говорити війт поволі й виразно:

— Таже погодіть. Я вам жадного права "є можу робити, бо вже суд ізробив: суд старший над мене. А з цим така справа, вуйку Грицю. Таже ви затямили небіжчика Гаврила. Який був багатир? Пари йому в селі не було. А що собі вистроїв? Заліз у банок, рат не поповнив; та не пішло все господарство на бубен? Пішло! А також викрикував, що: "Ану, каже, най хто, каже, прийде, то каже, заріжу". А з'їхала комісія та й хату, й увесь грунт віддала панові. Ще й дотепер у ній сидить Кручка. Позичив — віддай, а ні — з'їде комісія та й уже.

— Таже я не спираю гроші віддати,— почав лагідно Гриць,— але тепер не маю. Відки возьму?

Короп приступив ік Грицеві:

— Кажи мені правду, відки ти можеш відтак мати? Маєш що продати на двісті левів, чи маєш їх відки уста-рати? Таже то не двісті крейцарів, то сума. Я тобі скажу правду, мене кортить купити в тебе помірок під горою. Ти мені відступи помірок, а я тобі підпишу, що межи нами злагода, що я заспокоєний. Однако той помірок тілько не варт, ніхто би тобі за нього тілько не дав.

Грициха скричала:

— Я не зволяюі Що то за якесь ошуканство?! Ти, Коропе, не підходи мені чоловіка: в мене діти є. Ми годуємо з того помірочка дітей та й себе. А ти, Грицю, най тебе бог боронить! Гей, люди! Що цей загадав, що цей загадав? Хоче мене з дітьми з торбами на старість пустити. Світку ти мій гіренький?

— То не силувана річ. Я собі своє пошукаю: роблю цесію на банк, та най вас ліцитує.

Грициха впустила веретено та й ухопилася обома руками за одвірок:

— Як то може бути? Пане начальнику! Таже ви війт у громаді, а ви мовчите?! Куда ж це? Гей, люди добрії Та я через лайдака аби-м з дітьми з хати забиралася? Таже, адіть, ми каліки!

— Вічні калікиї — додав Гриць.

— Він щонеділі пиячить, а я з дітьми караюся та на старість піду попід чужі плоти?! Наробив довгів, а мене з дітьми в старці пускає. Таже вас громада війтом настановила, аби-сте робили право межи людьми. А ви за бідними людьми, за каліками, не хочете обстати?

— А як же ж я обстану,— відповів війт,— заплатю за вашого чоловіка, чи як?

— Та хто вам каже платити? А як? Аби не було при-пору лайдакові, що пускає діти в жебри? Нащо ти діти наплодив?

Війт озлобився:

— Мовчи, бабо, не тремкоти мені тут! Тут гмінська канцелярія, не корчма! Тут урядкується!

Грициха на такі тверді слова, а ще урядовою бесідою, притихла, але журу свою виливала далі перед Семени-хою напівшепотом:

— А дивіться, сусідо, наплодив ворог діти, та хіба йди додому та ший торбу на нього і на себе. Таже діти не просилися на світ.

Та й Семениха так гадала:

— Ой, правда, кумо, правда: дитина не проситься на світ та не проситься.

— Знаєте, кумко Семенишко,— говорила Грициха,— прийшов сьогодні рано Короп... Я сиділа на припічку та й колотила кулешу, бо я немічна каліка, а стояти не годна, аби при якій роботі. Миколка десь вибіг на вулицю, а дівчище (так називала Василину) засувала горшки в піч, Єрина силяла ґердан, а Гриць робив щось у хаті, чи зубок до грабель тесав, чи... От, видите, бігме, я вже забула, так мені баки забили. З розуму сходжу. А Короп, знаєте, входить до хати: "Добрий день",— "Добре здоров'я". Мене гей щось тякло, щось мені гей під серце підступило: що цей, гадаю собі, зранку хоче? А він таки до Гриця. "Що, каже, Грицю, робите?" — "А що ж би,— каже Гриць,— дали мої ґаздині сночі пацяті їсти та й забули цебер узяти. Паця влізло в цебрик та й, аді, висадило дно дочиста. Тепер бери та грайся: уставляй дно, збивай обручі..." От видите, нагада-ла-м: Гриць цебрик збивав... "А ви що скажете?" — питається Гриць Коропа. "А що ж би? Нічого доброго",— каже Короп. А мене знов гейби хто гранею обсипав. "Прийшов-єм,— каже Короп,— аби вже був раз кінець із нами. Я чекаю тобі, каже, за гроші вже десятий рік, а тобі ні в гадці віддавання. Я прийшов, каже, тобі сказати, пускаю твій грунт на бубен. Ти, каже, з грунту вступайся; а мені мої гроші мус бути!" А я, знаєте, як-єм це слово почула, то так, якби мене хто довбнею по голові вгатив. Таки кажу вам, кумко Семенишко, пусти-ла-м такі сльози, як горох... Грициха заплакала.