— Ви були при Грицеві, як умирав? — запитала Семениха.
— Таже-м була. Але як конав, то-м не виділа. Кажуть, лиш раз хлипнув. То так сталося на млі ока. Ми-тер сидів коло постелі. Як Гриць мав конати, то Митер питався його за нумера. "Скажіть, каже, вуйку Грицю, які нумера! Ви тепер вгадаєте, та, може, виграємо на лотереї". Десь він тото виніс із війська, що чоловік, як конає, то віщун: може вгадати нумера.
— Чудасія! Та сказав які нумера?
— Ей, де! Чоловік, як умирає, то, відай, нічого йому не в голові.
— Та й не признався до самої смерті, що вмирає? — запиталася Семениха.
— Ні!
— Та й до чого йому було таїтися? Таже очі виділи.
— Та правда, кумо Семенихо, що не було чого, але це так уже, гей із збіжжям. Як ударить сльота зо дві неділі на покоси, то чоловік знає, що збіжжя мусило зростися. Але як хто прийде з поля та й скаже, що збіжжя зрослося, то чоловікові так прикро, як коли би перший раз за тото довідався. Так же й це.
— Але що перед сповідею або зараз по сповіді не приповівся?
— Гріхи!
Сафат — перший багач у селі — курив завзято люльку. "Так курить смачно, якби цицьку ссав",— говорили за нього. Курив тепер смажєк. Його дістається в той спосіб, що з питомого поля крадеться листки тютюну та й не сушиться на сонці, бо теребилюльки вздріли би, але сушиться в печі. Висушений смажєк задержує зелену краску, зато він залегкий до курення. Треба його вперед у люльці запекти, аби був міцніший. Сафат заговорив до Семена:
— Я втратив сьогодні робітну днину. В мене такої роботи, що де-де. Усе порозчинано.
Михайло підслухав та й рад був, що має нагоду хру-неві в печінки заїхати.
— А тебе ж хто сюди кликав? Сиди дома та пазь роботу. Може, хочеш, аби тобі Грициха заплатила за днину?
Сафат засоромився:
— Ви чого хочете з мене, Михаиле? Я не п'ю до вас, то не кажіть мені: "Дай, боже, здоров'я!"
— То що, то що таке? — запитали навкруги.
— Адіть, люди,— говорив Михайло.— Багач собі крив-&ує, що втратив днину через похорон. Скиньмося, ґазди, ію крейцару на багача бо він утратний.
Надійшов панотець і сказав коротеньку проповідь. Що мав, зрештою, за пияка багато говорити?
Коли рушив похорон, зірвалися горобці з бур'яну і з поплотини. Жива, гамірлива, сіра верета здіймалася з берега Грицевого подвір'я і, наче гнана вітром, перелетіла понад дорогу та й сперлася за дорогою на крислатій старій грушці. Горішнім кінцем вхопилася за вершок грушки, а долішній підогнула, а потім щезла між гіллям. Горобчики, якби висипані з тої верети, скакали по галуззях і цвірінькали.
Зараз за деревищем ішла Грициха, підпираючися палицями, та й ритмічно голосила:
— Господарю мій! На кого ти нас покидаєш? На кого ти діти лишаєш дрібні? За що ти на нас прогнівався?..
Спів дяка заглушив її голосіння. Василина йшла похнюплена, а Єрина плакала. Николка їхав іззаду за похороном на соняшнику та й бив прутом заімпрові-вованого коня.
Сафат обізвався до Семенихи, що припадком ішла з ним поруч:
— Адіть, Семенихо! Котре щиро жалує, то не вміє красно голосити, бо жаль не дає. Таже то серце крається. А котрому байдуже, то так приповідає, якби на книжці читало.
Всі жінки плакали. Кожда, мабуть, нагадувала собі якусь свою журу та й плакала. Проциха говорила до Михайла:
— Ото лишив дрібні діти. Що з них тепер буде?
— Пролетарі! — відповів Михайло, думаючи, що й Проциха мусить розуміти це слово.
Проциха здивувалася, і ніяково їй стало. На селі люди не знають питатися, яке значіння має котре нове слово. Процисі здавалося, що її пам'ять ослабла, коли вона не розуміє Михайлових слів.
Задзвонили в дзвони. На селі дзвонить паламар одною рукою та й через праву видобуває з дзвонів якийсь акцент. Підставити під голос дзвонів яке-небудь чотирискладове слово, то дзвони говоритимуть те слово. Через
те, що Проциха вдумувалася в слово: пролетарі, їй здавалося, що дзвони так і говорять до неї: "Пролетарі, пролетарі".
Від церкви було видно цвинтар. Увесь був зарослий деревами. Поміж ними білілися хрести й хрестики. Цвинтар заступав собою цілий виднокруг від сходу сонця. Чисте, осіннє, голубе небо спускалося над цвинтарем та й наче входило там поміж дерева й хрести. Ніби за тим цвинтарем і не було вже нічого далі на світі.