Дуже було важко маленькому Петрові опинитися в тісних лавах "ученого світу" після волі сільського простору. Та й братам його було не легше, бо вони мусили і вчитися, і няньчити малого. Шкільна премудрість не давалась Петрусеві; скільки не крутили йому вуха, пояснюючи буки-ирци-аз-бра, — нічого не виходило. Мало вух йому не повідкручували. І коли б мати, приїхавши одного разу, не додивилась, що у молодого вченого вже як на ниточках теліпаються пообривані вуха, та не взяла його додому й не стала вигоювати гусячим смальцем, то, чого доброго, до прізвища Тобілевич долучилося б іще вуличне — "Безвухий".
Чудна то була школа, з чудними та дивними порядками. Обіч учителів і учнів, які щиро віддавалися справі науки, були й такі, що не хотіли вчитись і росли неуками. У тій школі існував звичай карати учнів за всякі провини не відразу, а в суботу. До цього всі так звикли, що вже й не питали й не сперечались за віщо їх карають, а в певний час ішли й покірно лягали на своє місце, себто на призначену для биття лавку. Але й тут існувала деяка несправедливість: синків багатих дворян били на килимі і злегенька. Яким жахом і соромом подібні картини проймали вразливу душу Івана, легко зрозуміти. Він ніяк не міг ставитись до цього байдуже. Хоч дома, напевно, мусив бачити такі розправи, але його самого ніхто ніколи й пальцем не зачепив.
Розповідаючи про все це, Іван Карпович запевняв мене, що коли б над ним захотіли отак знущатись, то він би скоріше убив самого себе, аніж стерпів такий сором. На щастя, з ним ні разу такого не трапилось — приводу не було. Вчителі ставились до нього більш ніж прихильно, часто дивувались його здібностям і вмінню коротко і ясно переказати суть справи. Особливо подобалося вчителям його серйозне ставлення до своїх обов'язків. Закінчивши школу першим учнем, Іван Тобілевич одержав як першу нагороду книгу професора Пірогова.
Школа та мала доволі широку програму, її чотири класи дорівнювали шести класам реальної, і тому там так важко було переходити з класу в клас. Важко було і вчити, і вчитися. Якось дивно там усе між собою перепліталось: чесні, добрі, ідейні поривання одних уживалися з егоїзмом, злобою та безглуздям інших. Духовний світ учителів, їхні погляди і переконання були далеко не однакові. Деякі з них самі наставляли учнів на погані вчинки. З Іваном траплялись такі випадки: один старенький учитель давав йому копійку і наказував, щоб той приніс йому другого дня чвертку тютюну, шматок ковбаси й булку. А коли Іван, засоромившись, відповідав, що копійки буде замало на всі ті покупки, вчитель таємничо радив йому:
— Украдь у матері.
Найдивнішим з тої науки було те, що отакі вчинки з боку учителів нікого не дивували.
Деякі вчителі примушували-дітей доносити на товаришів, і ця система доносів була дуже поширена. Вважалось за особливу честь, коли одному давали право бути сторожем інших і слідкувати за їхніми вчинками. Найбільше подобалось учням бити й карати своїх товаришів. Коли, наприклад, учитель звертався до когось з них і командував:
— Дати такому-то десять лінійок по лапі, — то раптом півтораста лінійок піднімались угору і це раптове "ф-фа!" всіх лінійок у повітрі справляло дивний ефект, якого Іван Тобілевич і через сорок років не міг забути.
Усім так хотілось ударити товариша, що під час лекцій учні тримали лінійки під пахвою "на всякий випадок". Це були сумні наслідки кріпацького побуту: знущатися над ким-небудь слабшим, мучити. У школі того часу панував дух деспотизму і тиранії. Нікого не дивувало й не обурювало, коли хтось з учителів крутив вуха, смикав за чуба або давав по потилиці "недотепним онагріям"3. Навіть уваги на це ніхто не звертав. Але ще страшнішим був учитель, дуже коректний із себе, "прилизаний", що завжди говорив улесливим, тихим голосом:
— Ви, мій голубчику, не так як слід розв'язали це завдання. Ви, ріднесенький, як я бачу, зовсім не стараєтесь. Не хочете, серденько моє, учитися! Хочете, мій голубе, бути ослом.
І так лагідно промовляючи, він крутив вуха, щипав за щоки й бив головою об стінку. Його боялись більше, ніж чорта, бо він не одному забив памороки.
Школярі дуже дивувалися, що Іван, від природи дуже сильний фізично, нікого не бив і не любив вихвалятися своєю силою, як це робили інші. Його кулаків доводилося куштувати лише тому, хто нападав або на нього, або на когось з менших учнів. Знаючи про силу цих кулаків, ніхто до нього не чіплявся і всі обминали його. Товариші боялися також насмішок і гострої сатири, якими Іван дуже боляче побивав своїх супротивників, коли вони заходжувались дошкуляти йому бідністю і подертими чобітьми. Правда, чоботи просили їсти, куртка була витерта і полатана на ліктях, але учні, так само, як і вчителі, поважали Івана. Серед останніх він мав навіть щирих друзів. Учитель історії Гордов, наприклад, закликав Івана до себе додому, давав йому читати книжки, приступні його розумінню. То була перша нагода в молодого хлопця познайомитися з іншим оточенням, з іншими людьми.
Минуло чотири роки. За цей час відбулася Севастопольська кампанія, що позначилась на житті всього бідного люду. Багато з тих, кого добре знали Тобілевичі, пішли на війну і не повернулися. Чимало сліз і горя переживав на род у ті часи і це примушувало Карпа Адамовича та його сім'ю забувати про власну біду й злигодні.
Помер старий дід Адам. Одні діти покінчали школу, інші настільки попідростали, що треба було їх уже посилати до школи. Були ще й такі, які тільки починали ходити. Іван перший закінчив навчання і батько вирішив негайно вирядити його, як старшого сина, на власний хліб. Він відшукав для нього службу в канцелярії у знайомого пристава Абрамова. Це було в 1859 році, коли Іванові минуло чотирнадцять років. Цивільна служба! Сама вже ця назва була неприємною для молодого хлопця, який, кінчаючи школу, мріяв про вищу науку. Університет, от що вабило його. Туди пішли деякі з його товаришів — діти багатих батьків. А що було робити, коли він мусив заробляти й допомагати сім'ї?
Скорившись волі батька й умовам життя, з дипломом першого учня, поїхав Іван Тобілевич на нове місце. Його молоде серце було повне бажання прикласти свої знання до якого-небудь корисного діла. Яке страшне розчарування зустріло його в канцелярії, де він мав працювати. Темна, обідрана станова квартира в містечку Висці, без сонця й повітря, важка атмосфера цвілих паперів, все навкруги заяложене, заляпане чорнилом і брудом. У такому ж стані бруду й неохайності були товариші його майбутньої праці. Дорослі вже парубки, чорні й темні і зверху, і зсередини.