Не раз чула я від Івана Карповича, що в цей період його життя, без усякої неначе видимої причини, на нього почали находити незрозумілі якісь туга й неспокій. Він і сам тоді не знав, що йому робити й куди подітись. Як приклад такого хоробливого стану душі він згадував, що одного разу скочив з воза, коли їхав з батьком, і почав бігти в степ, сам не тямлячи, куди й чого.
Аж ось настав той час у його житті, коли він уперше почув від батька слово "школа". Це слово було страшне для нього, бо коли батько починав говорити про школу, то ставав дуже поважним, а мати плакала. Батько сказав йому, втішаючи, ніби школа навчить його чогось дуже цікавого, що допоможе йому в майбутньому не служити панам.
— Тільки учені люди живуть вільно,— казав батько.— Нехай панам собаки служать, а не добрі люди. Тільки темнота наша та злидні примушують нас отак гнути спину весь свій вік! Учись, синку, учись! Ми люди бідні, ніхто нас не порятує, коли ми самі себе не порятуємо! Я на тебе, сину, на вас, дітей, покладаю всі свої надії. Може, хоч вам буде краще жити на світі, ніж вашому батькові.
І, кажучи це, батько плакав. Івасик ніколи раніше не бачив, щоб батько плакав...
Виходить — треба вчитися! А все ж таки сумно кидати свою рідну хату і рушати в дорогу, бо вже прийшов отой останній день. Напередодні, перше ніж лягти спати, побіг Івасик попрощатися з річкою, з садом, з дідом, який навчив зачалювати той хитрий вузол на вудці, з товаришами, з братіками, що, сумуючи, дивились на нього, з Лискою-цуциком і з котом Васьком,— усе раптом зробилось таким рідним і дорогим, усіх так стало шкода, а особливо — матері.
Дома все вже до від'їзду готове: батько з-під повітки викотив кованого воза, дьогтем підмазав колеса, вівса на дорогу поклав і сіна підкинув у ясла Татарці. От уже й скринька, що йому мати на ярмарку в Злотополі купила, стоїть готова в дорогу і повна всякого добра. Чого тільки там немає! Трудно й повірити, що все це — для нього: і три пари нових онучок, і сорочки не на стьожці, а на ґудзиках, як носять дворянські діти, і рушнички з червоними смужками, з мережками материної роботи, і пиріжки та яблука на дорогу. Все було там, тільки "тата й мами не було", як каже народна приказка.
Про свої дитячі літа, про молодість Іван Карпович завжди розказував у напівсумному, напівжартівливому тоні і з такими гумористичними додатками, що я, слухаючи його, часто сміялась і плакала разом.
Перший рік навчання в школі був настільки тяжким для нього, що він через багато років не міг спокійно про нього згадувати.
Привіз його батько до чужого міста Бобринця і влаштував у дуже сердитої, старої, скупої жінки, яка жила з того, що тримала учнів і добре на них наживалась, годуючи їх щодня самими лише котлетами з жому, як собак.
Тяжко було Івасикові звикати до нового оточення: і до міста, і до школи, і до нових товаришів. Туга за рідним домом, за матір'ю, за батьком та за всіма своїми рідними примушувала його плакати вночі, ховаючись від усіх, щоб бува хто не почув та не засміяв.
Не дуже розкішно щодо харчування жилось Івасикові й удома. Але їжа була хоч проста, та свіжа і він не пам'ятає, щоб йому доводилось відчувати голод. А тут він щодня голодував і ніяк не міг звикнути до котлет, від яких завжди ішов такий неприємний дух. Кінчилося тим, що він тяжко захворів, а старші учні підняли бунт проти хазяйки. Вони побили у неї на голові увесь той посуд, в якому вона подала обід, і вимазали їй голову й обличчя ненависним жомом.
Івасик так тяжко заслаб, що мало не вмер. Лежав у ліжку непритомний. Йому все здавалось, що чорний ведмідь сидить на ньому і давить йому груди. Сповістили батьків, що син помирає, а коли він відкрив очі, очуняв від гарячки, то біля себе побачив свою матір, яка сиділа, схилившись над ним, і плакала, а малий Панасик гасав по хаті верхи на паличці,— чи то пак на коні,— вибрикував і гілочкою підганяв неслухняного "скакуна". Іван спочатку не повірив своїм очам, та переконавшись у тому, що це не сон, а правда, аж заплакав з великої радості. І хата неначе не та стала; чисто заметено, помиті стільці й вікна, а на столі, застеленому чистою скатертиною, лежить домашній калач, пиріжки і яблука. Ця подія так вплинула на батьків Івана, що Карпо Адамович купив у тому ж таки Бобринці хату за містом за сто карбованців, щоб діти отак не горювали по чужих, найманих квартирах. Адже ж не тільки Івана треба було вчити, а й інших.
У тій хаті й почав жити школяр Іван Тобілевич, разом з двома своїми меншими братами — Михайлом та Петром, під доглядом і опікою матері Карпа Адамовича, яку всі називали бабою Настею. Вона була ще досить проворна і метка, здужала спекти і зварити, але їй мусили допомагати в хатній роботі старші хлопці.
Баба Настя не дуже співчувала шкільній науці, бо життя на два доми тяжко відбилося на матеріальному стані родини Тобілевичів. Грошові нестатки зросли вдвоє, а батько заробляв лише сто двадцять карбованців на рік і йому важко було забезпечити сім'ю.
— Навіщо ота школа бідним людям? Панські витребеньки! Від роботи відвикнуть, розпаскудяться та й більш нічого. Краще віддав би дітей до якого ремества, а то захотілося панами бути! — бурчала баба Настя, нарікаючи на сина й невістку.— Краще б усі діти жили при батькові й при матері, в одній хаті. Школи їм захотілося!
А проте наука в школі йшла добре. Хлопці вчились, щороку переходили з класу з клас, а Іван — завжди першим. Звичка, засвоєна з дитячих літ, вставати й лягати разом з сонцем допомагала хлопцям дотримуватися шкільного режиму, і вони завжди приходили до школи першими. Іти було далеко, а годинника в хаті не мали, а тут ще з малим Петром завжди рахуба. Поки дотягнешся! То краще й безпечніше було вийти з дому раніше. Бувало, надворі ще тільки сіріє, школа ще зачинена, а вони вже всі троє сидять на лавочці, чекають... Ніс і руки аж сині від холоду.
Шестирічний Петрусь теж ходив до школи. Батьки, раді бачити дітей при науці, розсудили: щоб дитина не пустувала вдома без догляду, щоб не ганяла по вулицях і не переросла літ — віддамо її туди ж, де вчаться старші брати. Так і зробили.