Раптом Хаджі Міхалі побіг через пісок назад до дроту. Ніс гукнув йому, спитавши в чім річ.
— Та міномет,— відповів Хаджі Міхалі.— Ми про нього забули.
Добігши туди, де Стоун покинув міномет, він схопив його за ствол і потягнув по піску, Берк, побачивши, спитав у Ніса:
— Навіщо він йому?
— Хоче забрати з собою,— відповів Ніс.
— Він потопить човна. Скажіть, нехай покине.
— Це його човен і його міномет.
— А голови наші.— До Берка знов повернувся його войовничий настрій.
— Австралос кажуть, щоб ти не брав міномета в човен,— сказав Ніс Хаджі Міхалі.
— О! А чому? Адже вони бачили, яка це чудова зброя. Бачили ж самі.
— Так. Але вони бояться, щоб човен не потонув у таких хвилях.
— Нічого,— відказав Хаджі Міхалі.— Він правитиме нам за баласт. Надто вже гарна зброя, щоб її кидати. Давай сюди й міни.
Хаджі Міхалі ще раніше поклав у човен солотерн і автомат.
— Мін більше не лишилося,— сказав Ніс. Він говорив навздогад, бо коли міномет перестав стріляти, він саме знепритомнів.
— Все одно міномет ще згодиться.— Хаджі Міхалі спробував підняти міномет, щоб покласти його в човен. Стоун покірливо допоміг Хаджі Міхалі покласти міномет в останній маленький човен. Хаджі Міхалі широко всміхнувся йому й ухопив його за могутнє плече.
— Швидше. Швидше,— квапив їх Берк.
Ніс теж був тієї думки. Разом з двома визволеними літтосцями він почав спихати човен у воду. Вони зіпхнули його з піщаного намету в смугу прибою. Коли човен загойдався на воді, Ніс схопився за борт і переліз у човен. Розпустив клівери, вільно закріпив шкоти, й вони заляскали на вітрі. Він стояв, тримаючись за щоглу, а інші вели човен по воді до безпечного проходу між рифами. Інші літтосці й ловці губок теж спускали свої човни на воду й намагалися відійти під сильним вітром через буруни, що вирували між морем і вітром. Два човни вже йшли під вітрилами навпереріз хвилям, то високо злітаючи, то глибоко шугаючи вниз.
Потім у човен сіли Нісові супутники. Сідали вони незграбно й мало були не перекинули човен. По кожній хвилі він глибоко занурювався у воду. їх прибило майже впритул до іншого човна з літтосцями, котрі безпорадно боролися з вітром та хвилями, намагаючись відійти від берега. Дощ перейшов у мжичку.
Стоун сів останній. Він пробрався на ніс, і тоді Хаджі Міхалі повернув човна проти хвилі й ускочив сам. Тільки-но Хаджі Міхалі узявся за румпель, як Ніс наполовину опустив кіль. Потім туго натягнув клівер-шкоти, і клівери відразу напнулись на вітрі. Не було сказано жодного слова. Усе було само собою зрозуміле.
Клівери наповнились вітром і понесли човна вперед. Стоун сидів на баку, і через те маленький човен занурювався носом у воду. Хвилі стали заливати човен спереду, і Ніс крикнув Стоунові перейти на корму.
Хаджі Міхалі повів човна просто в море, і клівери сильно віддималися на вітрі. Ніс опустив кіль до кінця й заходився піднімати грот. У човні було повно води. Літтосці вичерпували воду пригорщами. Човен був такий перевантажений, що майже не кренився від вітру.
Піднявши грот, вони почали хитромудро маневрувати між рифами. Ось вони підійшли до першого великого скупчення рифів, і Ніс мимоволі почав розглядатися довкола, чи не побачить, бува, яких слідів Саранда-кі або шотландського капрала, хоча й знав, що вони загинули. Джин загинув напевно.
Рифи його мало турбували. Хаджі Міхалі, як і він сам, знайшов дорогу до берега. Тож знайде дорогу й назад. Два інших човни йшли попереду, маневруючи між рифами, що витяглися двома довгими рядами. Інші човни йшли за ними, вже досить далеко від берега.
Справу було зроблено.
Він подивився на Берка, що сидів обік Хаджі Міхалі. Ріденька Беркова чуприна прилипла до голови, немов пелюстки квітів. Вода стікала по його чолу, щоках, по ніздрях круглого носа, біля стиснених уст. Сорочка хакі, аж чорна від води, пристала йому до тіла. Очі, як і в інших, були червоні від солі. Лице теж почервоніло від солі й стало таким, яким було, мабуть, шість чи сім років тому.
А онде Стоун з рудим чубом і рудою щетиною. Червоний завжди, і не тільки від солі. Червоне відкрите лице, що взялося суворими зморшками через усе пережите, та й від холоду. Велетень з чистою душею. Але ще після Хавр.о Спаті до цієї чистоти щось додалося. Велетень, що нестямно шаленів, коли в нього стріляли або чинили йому якісь перешкоди.
А інші — навпаки: дивилися на Ніса, і бачили перед собою малого, чорночубого грека, з розширеними зіницями. Ось він, Ніс, що врізався в берег на плоскодонці, бо треба було знищити форти. А для цього — доставити міномета туди, звідки він міг би стріляти. Таке рішення він сам прийняв. І сам зумів його здійснити.
Ніс, білі руки якого тримали грот-шкот, а очі звільна переходили з одного на другого. Обличчя у нього було біле і здавалося ще білішим на тлі чорної бороди, що обрамляла його. Він дивився так, ніби щось пропалював напруженим, пильним поглядом. І ота сила в ньому, яка спонукала й переконала їх піти й зробити цю справу, вела їх за собою, а йому самому допомагала безстрашно діяти під градом куль. Так. Ота внутрішня сила, що робила його таким наполегливим і непохитним. А за Нісом — літтосці з обличчями мерців, яких вони визволили з табору. Похмурі люди, що не раз дивилися смерті в очі.
І Хаджі Міхалі. Чоловік, що всім верховодив. Верховодив лагідно, без напруження. То все був його задум. Відчайдушний, напівпродуманий і тільки наполовину успішний. Його задум, Хаджі Міхалі. Усі вони допомагали йому здійснити його. Але те, завдяки чому вони здійснили цей задум, жило в ясних, неклі-паючих чорних очах Хаджі Міхалі.
А Хаджі Міхалі тим часом думав тільки про Са-рандакі. Для нього Хавро Спаті, Сарандакі, Гавдос — все це було одне. Все це викликало його гнів до метак-систів, котрі їх гнобили, визискували, ув'язнювали в таборах, зневажали. Тим-то й мало статися те, що сталося.
Свідомо чи несвідомо, а він дійшов цього твердого переконання, і тепер воно було твердіше, ніж будь-коли. Гнів на метаксистів. Метаксистів та їхніх старших братів — залізноголових.
Метаксисти, залізноголові, Сарандакі...
А Берк раптом згадав про третій міномет.
— Де вони все-таки поділися? — спитав він.— Оті з п'ятдесятиміліметровим?