Стоун замовк. Усі вони мовчали, чекаючи, хто озветься першим. Врешті Стоун здвигнув плечима.
— Якщо неможливо обійтися без мінометів,— покірно мовив він,— то треба спершу все обмізкувати.
І докладно. А втім, де вони? Тридюймівки чи які?
— Не знаю,— відповів Ніс.— Мені ще треба вмовити англійців.
— А оце вже, напевно, неможливо,— сказав Берк.
— Ходіть зі мною,— запропонував йому Ніс. Адже Берк із отим його нумо-вже-визволимо-когось-там-із-якогось-там-острова-й-мерщій-вибираймося-звідси може неабияк допомогти йому.
— Я хочу побачити ці пухкавки,— сказав Берк.
Ніс відламав шматок від буханця, що залишився,
і вмочив у часник. Жуючи, він попростував до дверей.
Юний Талое зачекав, поки вони вийдуть, і, на диво мовчазний, рушив за ними.
Та мовчав він недовго. Усміхнувся своєю невинною лукавою усмішкою.
— Якщо ти вмовиш цих людей,— сказав Талое,— я теж поїду з тобою.
— Ти хоч бачив коли-небудь міномет?
— Ніколи.— Талое підстрибував на своїх коротеньких ніжках.
— Гаразд, якщо тобі дозволить твій Хаджі Міха-лі,— сказав Ніс.
— Дозволить.
— Як це він став ватажком у літтосців?
— Бо воював з метаксистами у Франко Кастеллі. Я тобі вже казав про це.
— Пам'ятаю. І тільки через це?
— У Літтосі всі були проти Метаксаса. Але тільки він узявся за метаксистів як слід. Навіть виноградарі й чавильники шанують Хаджі Міхалі.
— Он як,— сказав Ніс.
— Еге ж, отак. Він завжди був проти метаксистів,— провадив далі Талое.— Вони ловили його, хотіли забрати, та він щоразу тікав із Сарандакі та з ловцями губок. А потім зразу повертався.
— Т метаксистам жодного разу не вдалося злоеити його?
— Вони ніяк не могли його зловити завдяки Сарандакі. За нього всі ловці губок. Але про Гавдос я нічого не знав, доки він не сказав тобі. Дивно, що тут ловці губок ніби рівні з рибалками. Ти ж знаєш, як до них ставляться рибалки.
Ніс знав про поділ між рибалками й ловцями губок. Ловці губок були найнижчою кастою, найбільшими злидарями. Рибалки вважали, що ловити губки — принизливо. Це був тяжкий і невдячний промисел. Люди бралися за нього тільки з відчаю або в пошуках незалежності в житті. Ловці губок жили на безлюдних скелястих острівцях. Вони перебиралися на узбережжя тільки влітку. Прийняти їх до себе для такого села, як Літтос було порушенням звичаю. А все через Ха-джі Міхалі. Він, мабуть, багато чим завдячує цьому Сарандакі. Або ж має великий вплив і на літтосців, і на ловців губок. Ніс знав, що метаксисти навмисне, задля своєї вигоди, роздмухували ворожнечу й чвари в таких селах, як Літтос. Вони під'юджували селян-землеробів проти рибалок, а рибалок — проти ловців губок. Але Хаджі Міхалі, усупереч метаксистам, видно, вдалося помирити й згуртувати їх.
— Так, це дивно,— сказав він Талосові.
— Чи захочуть англійці допомогти?
— Оці два австралос — так.
— А англійці? Як ти гадаєш?
— Не знаю. Я їх іще не бачив.
— Якщо вони не захочуть,— сказав білявий Пан,— то я відмовляюсь їх розуміти.
Ніс нишком пирхнув. Стоун і Берк, що йшли попереду, здивовано озирнулися.
— Він хоче поїхати з нами обстрілювати з мінометів острів,— ніяково пояснив Ніс.
— Ти ба який спритний,— сказав Берк.
— Він каже, що не зрозуміє англійців, якщо вони відмовляться допомогти.
— Скажіть йому, що зате я зрозумію,— мовив Берк.
Вони йшли один за одним і так поминули околицю селища. Потім Талое, пішовши попереду, повів їх угору вузькою стежкою, що вилася схилом. Вона підіймалася майже прямовисно. Обабіч неї ріс червоний дрок. Земля під ногами була суха, жовта й сипка. Внизу було видно невеличку літтоську долину, що лежала серед сонних оливкових гаїв. Нерівні зелені ряди стиглого винограду. Поодинокі білі будиночки попід схилами. І бухту, що замикала долину з боку моря.
Мирна картина під полуденним сонцем.
Вони відходили від неї вгору, слідом за Талосом, що витанцьовував попереду на своїх коротких товстих ногах. І Берк, дивлячись на нього й часто переводячи подих, декламував із Оскара Уайльда:
Козлоногий боже аркадський,
Що лишилося від тебе?
— Що-що? — перепитав Стоун.
— Та нічого,— сухо відповів Берк.
Раптом вони опинилися перед громаддям скель, стрімчаків та круч. На рівній вершині однієї скелі стояла чорна кам'яна з пласким дахом хижка пастуха. Біля неї лежали випроставшись кілька чоловік. Напівголі, зарослі, вони скидалися на дикунів.
У кожного на шиї висів шнурочок з особистим знаком.
Мабуть, це і були англійці.
Розділ дев'ятнадцятий
Коли вони підходили, Енгес Берк назвав Нісові кілька імен. Ніс їх не запам'ятав, бо англійські імена запам'ятати неможливо. Запам'ятав він тільки, як звати майора, бо про нього Енгес Берк сказав Стоунові:
— То великий мерзотник.
Звали майора Тіллі.
Він був високий, жилавий і геть лисий. Чорні вусики, трохи відвисла спідня губа, порожній погляд. Він мав якийсь безтямний вигляд. Крім нього, був іще один офіцер — лейтенант. Кремезний, круглий і добродушний.
Інші четверо були рядові. Один з них відрізнявся від-решти. Невисокий на зріст, смаглявий, він ніби все збирався всміхнутись, але усмішки так і не було. Ніс мимоволі звернувся саме до нього.
— Я прийшов просити вашої допомоги,— сказав він просто.
Ніхто нічого не відповів.
— Хочете допомогти нам дістати човна, щоб перебратися до Єгипту? — спитав Ніс.
— Це ви, бува, не про визволення якихось там в'язнів із Гавдоса? — поцікавився лейтенант.
— Так.
— Божевільний задум,— сказав лейтенант.
— Хіба човен того не вартий?
•— Та як вам сказати.
— З мінометами — дурне діло,— сказав один солдат. Його вимова виказувала в ньому вихідця з лондонського простолюду.
— Справа не в мінометах,— сказав лейтенант.— Але так, як хоче отой грек у селі, не можна. З моря не підійдеш. Нічого не вийде.
— Чому?
— Умить схоплять, не встигнеш і отямитись.— Це сказав лондонець.
— Вас можуть спіймати й тут,— відповів йому Стоун.
На якусь хвилю запала мовчанка.
Смаглявий, що весь час ніби збирався всміхнутися, підійшов ближче й став, граючись особистим знаком.
— Це ти Хаджі Міхалі? — спитав він. Вимовив це ім'я правильно, бо був шотландець і мав широке відкрите "а".
— Ні.— Ніс назвав своє ім'я й пояснив, хто такий Хаджі Міхалі.