І Гонтран, звернувшись до чоловіка, що сидів ліворуч, повільно, виразно промовив:
— Пане Семінуа, це моя сестра, пані Андермат. Вона хоче записатися на дванадцять ванн.
Касир — височенний, худющий, дуже бідно одягнений — підвівся, зайшов до свого службового приміщення, закапелка навпроти кабінету головного лікаря, розгорнув книгу і спитав:
— Як прізвище?
— Андермат.
— Як?
— Андермат.
— А по літерах як?
— А-н-д-е-р-м-а-т.
— Прекрасно.
І повільно записав. Коли кінчив, Гонтран попросив:
— Будьте ласкаві, прочитайте, як ви записали сестрине прізвище!
— Прошу, добродію. Пані Антерпат.
Христіана, сміючись до сліз, розплатилася, потім спитала:
— А що це за гамір там, угорі?
Гонтран узяв її під руку:
— Ходім побачимо.
На сходах чути було розлючені голоси. Гонтран і Христіана зійшли нагору, відчинили двері й побачили велику кімнату з більярдом посередині. Два чоловіки без піджаків, з киями в руках, стояли з різних боків більярда і сердито сварилися.
— Вісімнадцять.
— Сімнадцять.
— А я вам кажу, що в мене вісімнадцять.
— Неправда, тільки сімнадцять.
Це директор казино, пан Петрюс Мартель з Одеона, грав як звичайно, з коміком, паном Лапальмом з Великого театру в Бордо.
Петрюс Мартель, у якого під сорочкою над штаньми, що не знати на чому трималися, коливалось величезне, м’яке черево, довгий час був мандрівним комедіантом, а тепер оселився в Анвалі і, ставши директором казино, проводив свої дні, попиваючи трунки, призначені для курортників. У нього були офіцерські пишні вуса, які він з ранку до вечора мочив у пивній піні й липких лікерах; а ще він до нестями захоплювався більярдом, передавши це захоплення старому комікові, що став його неодмінним компаньйоном.
Тільки прокинувшись, вони одразу ж починали грати, сварилися, погрожували один одному, стирали записи і починали нову партію; квапливо снідали й негайно поверталися, не допускаючи, щоб якісь інші два гравці зайняли їхні місця біля зеленого сукна.
Зрештою вони розігнали всіх і не нарікали на життя, хоча наприкінці сезону Петрюса Марте ля ждало банкрутство.
Стомлена касирка з ранку до вечора спостерігала цю вічну партію, з ранку до вечора слухала нескінченні суперечки і з ранку до вечора подавала двом невтомним гравцям кухлі та чарки.
Гонтран повів сестру назад:
— Ходімо в парк. Там не так душно.
За будинком водолікарні вони побачили китайську альтанку, в якій грав оркестр.
Білявий молодик, завзято грав на скрипці, і водночас диригував: махаючи головою, над якою метлялося в такт довге волосся, то згинаючись усім своїм тулубом, то випростуючись, хитаючись праворуч і ліворуч, мов диригентська паличка, він керував трьома незвичайними музикантами, що сиділи напроти нього. То був маестро Сен-Ландрі.
Він та його помічники — піаніст, для якого щоранку викочували на коліщатках інструмент з вестибюля лікарні до альтанки, здоровенний флейтист, що смоктав, наче сірника, флейту, і ніби лоскотав її, товстими, пухлими пальцями, перебираючи клапани, та ще схожий на сухотника контрабасист, — не шкодуючи сили, майстерно відтворювали звуки зіпсованої шарманки, які вразили Христі-ану в селі.
Коли вона спинилась, щоб подивитися на них, якийсь добродій привітався з її братом.
— Добридень, любий графе.
— Добридень, докторе.
І Гонтран відрекомендував:
— Моя сестра. Пан доктор Онора.
Христіана ледве стримала сміх, побачивши вже третього лікаря.
Онора вклонився їй:
— Сподіваюсь, ви здорові, пані?
— Не зовсім.
Він не розпитував і перевів розмову на інше.
— А знаєте, любий графе, невдовзі ви побачите вельми цікаве видовище.
— Що саме, докторе?
— Старий Оріоль збирається висадити в повітря свою скелю. Ах, вам це нічого не говорить, а для нас це велика подія.
І він пояснив, у чому річ.
Дядечко Оріоль, найбагатший в усьому краї селянин — відомо було, що він має п’ятдесят тисяч франків прибутку — володів усіма виноградниками біля анвальського міжгір’я, де починається рівнина. А найкращі його виноградники були на горі, точніше, великому пагорбі, що височить одразу ж за селом. Посеред одного з тих виноградників, навпроти дороги, за кілька кроків од струмка, стирчав здоровенний камінь, ціла скеля, що заважала обробляти землю і кидала тінь на частину того поля, де вона була.
Вже років десять дядечко Оріоль щотижня заявляв, що висадить у повітря ту скелю, але ніяк не зважувався це зробити.
Щоразу, коли хтось із місцевих хлопців ішов до війська, старий казав йому: "Як приїдеш у відпустку, привези пороху для мого камінця".
І всі солдатики приносили в своїх ранцях трохи краденого пороху для камінця дядька Оріоля. Того пороху у нього зібралося цілий сундук, а скеля все стояла собі на місці.
Та ось уже з тиждень усі бачили, як він довбе камінь разом із своїм сином, здоровилом Жаком, на прізвисько Колос, яке по-овернськи вимовляється "Колош". Сьогодні вранці вони насипали пороху в порожнє черево величезної скелі і замурували отвір, заклавши туди гнота — трута, що продається для курців у тютюновій лавці. Підпалять його о другій годині. А вибухне хвилин через п’ять — десять, бо гніт дуже довгий.
Христіану зацікавила оповідь про вибух — це нагадувало їй, любі її простому серцю, дитячі ігри.
Всі троє дійшли до кінця парку.
— А що там далі? — спитала вона.
— "Край світу", пані,— відповів доктор Онора, — знамените в Оверні міжгір’я, що не має виходу. Це одна з найкрасивіших і найвизначніших місцевих пам’яток.
В цей час позаду них пролунав дзвін.
— О, вже сніданок! — вигукнув Гонтран.
І вони повернули назад. Назустріч їм ішов високий молодий чоловік.
Гонтран сказав:
— Дорога Христіано, дозволь познайомити тебе з паном Полем Бретіньї.— Потім до свого приятеля. — Це моя сестра, любий.
Бретіньї видався їй бридким. У нього було чорне, коротке й пряме волосся, надто круглі очі з якимось мало не жорстоким виразом, велика і зовсім кругла галова, схожа на гарматне ядро, і широкі плечі; весь його вигляд був якийсь дикуватий, незграбний і грубий. Але від його піджака, від білизни і, може, від самої шкіри йшов дуже ніжний, тонкий запах парфумів, не знаний молодій жінці; і вона подумала: "Що це за аромат?"